Вибух
Шрифт:
— Порушуєте?
— Сухе вино, тьотю Галю, — посміхнувся Гліб.
— Усе одно не положено… — жінка озирнулась на когось у коридорі, мовила прохально: — Ви вже їх не засуджуйте: проводжають товариша…
Чергова відступила, пропускаючи до кімнати незнайомого чоловіка. Хлопці підвелися, намагаючись хоч якось загородити стіл із пляшками, та відвідувач лише посміхнувся і навіть вибачився за не дуже своєчасне вторгнення. Гліб поступився стільцем, сам влаштувався на Дем’яновому ліжку, а Дробаха
— Не смію затримувати, — тільки й мовив.
Чергова, видно, хотіла послухати розмову, але не насмілилась заперечити, буркнула щось сердито й не дуже ввічливо грюкнула дверима. І тільки тоді Дробаха представився. Побачив, як одразу витягнулися в хлопців обличчя, і подумав про недоліки своєї професії — усе ж, хоче він цього чи не хоче, а несе людям неспокій і клопоти — мабуть, зіпсував цим симпатичним молодикам застілля. Та що поробиш? І Дробаха пояснив, що він буквально на хвилинку — мусить з’ясувати одне невеличке питання.
— Чого вже, — заспокоїв його Кузьма, — не вибачайтеся, без справи б не прийшли, та ми за собою нічого не відчуваємо. — Обвів поглядом друзів, шукаючи підтримки, й повторив упевнено: — За нами нічого не водиться, і дивно, що прокуратура!..
— Ну, які ви всі молоді й гарячі, — зупинив його Дробаха, — наче прокуратура тільки й робить, що когось за щось притягує. Розмову маю до вас, товариство. Бо ви, — обернувся до Кузьми, — Кузьма Зінич, — мені вас досить точно описав ваш товариш Ярослав Залітач, а от хто з вас Дем’ян — не знаю.
Дем’ян поворушився на стільці, зробив спробу підвестися, однак Дробаха зупинив його. А Кузьма мовив розважливо:
— Отже, Залітач… Щось сталося із Славком?
— Нічого особливого. — Дробаха повернувся до Кузьми. — Просто він казав, що ви з Дем’яном відвозили його до аеропорту.
— Не заперечуємо.
— І упаковували його речі?
— Там речей… Сорочки, труси та майки. Покидали до сумки, бо на літак запізнювались.
— Чого?
— Так гуляли звечора… Перша Славкова відпустка. Він тільки минулої осені з армії, завком путівку до Одеси дав, і ми увечері на танці пішли. Славко трохи врізав у буфеті, з похмілля голова боліла…
— А як він, Залітач? — поцікавився Дробаха. — Гарний хлопець? Ви з ним увесь час в одній кімнаті?
Одповів Дем’ян:
— Разом працюємо, разом і живемо. А хлопець він нормальний. Правда, ходок по дівчатах, але ж молодий, першу-ліпшу спідницю побачить і біжить.
— Це пройде, — заспокоїв Кузьма. — Ще не закохувався по-справжньому. Якась заарканить, — виразно подивився на Дем’яна, — і кінець свободі. На все життя.
— Отже, — уточнив Дробаха, — ви склали речі Залітача до сумки, ви разом з Дем’яном?
— Отож, разом. Я ж кажу:
— І поїхали в аеропорт?
— Автобусом до Борисполя.
— І там здали сумку в багаж?
— Точно.
— Ніхто із сторонніх не міг щось покласти до неї?
Кузьма перезирнувся з Дем’яном.
— Ні, — запевнив, — я весь час її ніс. А в автобусі на колінах тримав.
— А що, — запитав Дем’ян, — що він накоїв, Славко? І чому раптом його сумкою цікавитесь?
— Запитань до вас більше нема, — одповів Дробаха ухильно.
З цими хлопцями було все ясно — розповідати ж про вибух не хотів: зрештою, чим менше людей знають про це, тим краще.
— Але ж, — захвилювався Кузьма, — йдеться про нашого товариша. І даремно ви не розпитуватимете…
— Вийшла плутанина з багажем, — пояснив Дробаха, — і ми дещо з’ясовуємо.
Кузьма махнув рукою.
— Коли пропало щось — невелика біда. Того добра у Славка — кіт наплакав. Єдина цінність — нейлонова куртка. За півсотні.
— Дуже вдячний вам за інформацію, — церемонно мовив Дробаха, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Яка вже інформація! — полегшено зітхнув Кузьма. — А ми подумали: щось сталося… Слідчий з прокуратури — й до нас…
— Тільки відірвав вас від обіду. — Дробаха почав підводитись, та Кузьма зупинив його рішучим жестом. Перезирнувся з товаришами й запропонував:
— Може, трохи сухого вина? Від’їзне я ставлю — завтра до Братська. То дуже прошу…
Дробаха похитав головою, однак Дем’ян уже присунув йому склянку із світлим грузинським вином. Взагалі Дробаха пив рідко, та, помітивши, як дивляться на нього хлопці, вирішив не відмовлятися. Мабуть, відмова образила б їх.
Узяв склянку й мовив цілком щиро:
— Нехай вам щастить — усім вам, хлопці! У вас усе ще попереду, довге життя, аби йшли по ньому достойно! — І випив майже до дна, з задоволенням відчуваючи неповторний аромат прогрітого сонцем грузинського винограду.
9. У ресторані тільки-но починався робочий день, відвідувачі лише почали сходитися, поодинокі офіціанти ковзали по залу, несучи таці з наїдками.
Хаблак зупинив хлопця в білій сорочці з чорним метеликом. Запитав:
— Борис сьогодні працює? Шафран?
Той показав на столик у кутку ліворуч.
— Там обслуговує.
Майор розташувався в зручному, оббитому штучною шкірою кріслі. Про Бориса Шафрана йому розказала офіціантка Надія Наконечна. У них відбулася досить тривала бесіда, Надія розповіла Хаблакові ресторанні порядки й рекомендувала побалакати з Борисом. Хлопець він, на її думку, порядний. Надя так і мовила тоді майорові: “Мені не вірите, Шафрана попитайте”.