Виклик
Шрифт:
— От сука!
— Та отож. Я сам роздосадуваний. Це ще одна вагома підстава для того, щоб організувати все так, аби тебе непомітно вивели через гаражний вихід.
— Ні, я не хочу, щоб мене непомітно виводили, — заперечив Пітер.
Ґордон здивовано підняв свої кущасті сивуваті брови. Він явно цього не чекав. А чекав, що Пітер похвалить його за винахідливість.
— Але ж… — почав був він.
Пітер перервав його.
— Зараз мій публічний імідж мені до сраки, — сказав він, затуляючи обличчя руками. Проте крізь щілину в пальцях
Ґордон являв собою перший і, напевне, найважчий етап у розробленому Пітером плані забезпечення додаткового захисту. Ґордон Ноулз був метикуватий чолов'яга; серед випускників Гарварду зазвичай усі були такі. Він також напрочуд управно грав у покер, а це означало, що він міг прекрасно розпізнавати блеф.
Цікаво, а мій розпізнає?
Але Пітер теж був міцний горішок. До того ж він усе добре продумав і не збирався намагатися успадкувати всі гроші Кетрін. Щоб відвести від себе підозри у навмисному вбивстві, він мав зробити так, аби всі його жаліли. І чим дужче жалітимуть, тим менше підозрюватимуть.
І якщо для того, щоб викликати співчуття, треба влаштувати бійку і дістати по пиці в Мангеттені, то нехай так і буде. Тому що так міг учинити лише чоловік, настільки вбитий горем, що втратив над собою контроль.
Ґордон Ноулз повільно кивнув голово.
— Вибач, — сказав він. — Зараз я міркую як адвокат, а мав би міркувати як твій друг. Я забув, як важко і боляче тобі зараз. Кетрін, дітлахи…
Ось-ось, саме так. Біль, страждання Пітера тепер вповні проявилися на його обличчі у вигляді крові та синців. Як публічне засвідчення його печалі через тяжку втрату.
— Тобі дійсно не треба нікуди ховатися, — сказав Ґордон. — Ми разом вийдемо крізь парадні двері. Не переживай, я з тобою, друже.
— Дякую, — сказав Пітер. — Дякую тобі за все. Ти мені дуже допоміг.
Друже.
Ґордон обернувся і гукнув копа, щоб той відімкнув двері камери.
— Ага, забув тобі відразу повідомити, — сказав Ґордон, знову обернувшись до Пітера. — Розумію, що тобі зараз не до цього, але мені телефонував адвокат Кетрін. Тобі відомо, що троє дітей були єдиними спадкоємцями, вказаними в її заповіті?
— Ні, — збрехав Пітер і, заплющивши очі, розпачливо похитав головою.
— Це означає, що…
— Я не хочу грошей, — простогнав Пітер. — Я хочу, щоб вони всі повернулися.
— Знаю, знаю. Але і в цій справі я теж мусив діяти саме як твій адвокат і розшукати тебе тут. — Ґордон схрестив руки на грудях. — Що ти робитимеш із цими грошима, то твоя особиста справа. Можеш віддати їх на доброчинність. Моя ж справа — вчинити так, щоб це рішення ухвалив саме ти, а не хтось інший.
Пітер повільно кивнув. Ну, якщо ти вже так наполягаєш, Ґордоне…
Розділ 75
Дітям
Аспірин в аптечці давно скінчився. Вочевидь, інфекція поширилася по всьому тілу, і воно буквально палає, намагаючись самостійно боротися з отрутою.
Пліт затягли під гілки, і тепер, слава Богові, наді мною є тінь. Марк, Керрі та Ерні по черзі змочують листя і прикладають його мені до лоба, щоб хоч якось остудити жар. Окрім цього вони мало чим можуть мені допомогти. Лихоманка має пройти свій цикл.
Я не знаю, скільки ще зможу витримати. Ще ніколи в житті я так не хворіла. Вже двічі я зомлівала: першого разу на кілька хвилин, другого — аж на годину. Що ж буде третього разу? А що, коли я так і не опритомнію?
Саме ця думка і спонукує мене поговорити з дітьми. Мені треба сказати, як я їх люблю і як мені шкода через ті випадки, коли я поводилася з ними несправедливо. А понад усе мені слід приготувати їх до найгіршого сценарію. Я знаю, що ця думка вже теж виникала в їхніх головах. Не могла не виникнути.
Я бачу це по тому, як вони дивляться на мене не зводячи очей. Вони вже знають, що я можу й не вижити. Навіть малий Ерні вже усвідомив цю сумну істину.
Моїм першим імпульсом було поговорити з ними як із членами родини. Бо хіба ж не для цього, врешті-решт, задумувалася ця подорож? Але я швидко збагнула, що коли говорити з ними усіма одночасно, то це закінчиться змаганням з проливання сліз. І я цього просто не переживу.
Тож я вирішую поговорити з кожним із них окремо. І спочатку — з Керрі. Одначе вона не хоче, щоб я про це говорила.
— Я просто не… — каже вона і відвертається. — Ти не помреш, ти видужаєш. Ти найміцніша і найвитриваліша людина, яку я коли-небудь знала.
— Обернися до мене, Керрі. Повернися, моя люба.
Нарешті вона обертається.
— Даруй, — каже моя донька, і очі її набігають слізьми.
Такого я не чекала.
— За що «даруй»? Це я мушу вибачатися.
— Ні, я мушу перепросити. Бо я була егоїстичною й несправедливою до тебе. Я не бажала брати відповідальність за своє життя. І в усіх негараздах винуватила тебе, хоча твоєї провини там не було.
— Інколи була. Я мало приділяла тобі уваги, Керрі. А треба було більше.
— Все нормально, все нормально, — каже вона. — Шкода лише, що знадобилась оця подорож, щоб я це збагнула.
— І щоб я збагнула.
— Я люблю тебе, мамо, — каже Керрі, і ми обидві плачемо.
Потім настає черга Марка. Він також не готовий до розмови. Жартує, що на отриману спадщину купить собі до-рогущий «мазераті», щоб заглушити гнітючі спогади. І хто йому може щось закинути? Хто завгодно, тільки не я.