Виклик
Шрифт:
Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.
Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.
— Марку, поквапся! — благаю я.
Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає
— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!
Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.
Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.
Розділ 86
— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.
І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.
— Аж не віриться, що це змія, — додає Керрі.
Але це дійсно смажена змія, і всі ми її їмо. І їмо досхочу, бо змія велика, і щоб її усю з'їсти, треба добряче потрудитися.
— До речі, якби не змія, то нам було б нічого їсти, — зауважує Марк. — Уявімо, що в нас тематичний пікнік, присвячений поїданню зміятини.
Як з'ясувалося, їхнє полювання на кроликів виявилося гаянням часу. Ну, може, й не зовсім марнуванням, бо вони добряче повправлялися у спринтерському бігові. Та все одно їм не вдалося спіймати жодного з тих нечисленних кролів, що потрапили їм на очі.
— Між іншим, у деяких народів змія вважається за делікатес, — зазначає Ерні. — Щира правда.
— Еге ж, — відказує йому Керрі. — І зазвичай ті народи проштрикують носи та вуха кістками — для краси.
— Пригадую, я читала, що в кількох ресторанах на Мангеттені подають гримучих змій, — кажу я, знічев'я підтримуючи цю незвичну розмову.
Керрі мотає головою.
— В тих ресторанах, де мені доводилося бувати, нічого такого я не бачила. Але якщо вже ти нагадала про ресторани, то я багато б віддала за те, щоб попоїсти в таверні Ґрамерсі просто зараз.
Я не можу їй нічого заперечити, бо відчуваю те саме. З тією лише відмінністю, що я чимало віддала б за те, щоб поласувати великим та соковитим яловичим біфштексом.
— А як стосовно смаженої курки в ресторані біля нашого заміського
— А суфле? — питає Керрі.
— Ну аякже! Буде тобі й суфле! — відповідаю я, дивлячись на Марка та Ерні.
Звісно, я не очікувала від них вибуху нестримного ентузіазму, але побачити їхні насуплені пики я теж не сподівалася. Особливо в Ерні.
— Щось не так? — питаю я його.
— Ти сказала — коли скінчиться оце жахіття. А що, як воно ніколи не скінчиться?
— Неодмінно скінчиться, повір мені, манюній.
Але я бачу, що він не вірить. Натомість Ерні повертається до Марка.
— Ти мав рацію. Оте послання у пляшці було величезною дурістю. Ніхто його — і нас — не знайде.
Я була втрутилася в розмову, щоб знову взяти на себе роль «заспокійливої матері», як Марк зупиняє мене ледь помітним помахом руки. Він сам хоче владнати цю ситуацію.
— Ні, це не було дурістю, братане. Аж ніяк. Ти ж просто намагався допомогти всім нам, — каже він. — Це я був телепень, що кепкував з тебе.
Ерні посміхається як мала дитина, що знайшла під різдвяною ялинкою всі подарунки, про які мріяла. Я ж просто млію від щастя, дивлячись на Марка. Що ж сталося з моїм зіпсованим старшокласником, що полюбляв бавитися марихуаною? У нього навіть вигляд помінявся після двобою зі змією. Він наче став трохи вищим, а вираз обличчя — впевненим та мужнім.
Марк обертається до мене і переймає мій погляд.
— А коли мама поведе нас до ресторану, то я замовлю подвійний біфштекс! — каже він. — А ти як, малий, теж хочеш подвійний біфштекс?
— Авжеж, — відповідає Ерні.
— От і добре. Мамця має рацію, я це єством чую. Ми залишимо цей острів. І чекати нам лишилося недовго.
Розділ 87
— Не переймайся, — сказав Пітер, погладжуючи гладеньку щоку Бейлі. — Ти й оком не змигнеш, як я повернуся.
— Саме цього я й боюся, — відповіла вона. — Ти знайдеш свою родину, знову поєднаєшся з доктором Кетрін, а я і оком не встигну змигнути, як перетворюся на торішній сніг.
Пітер іще мало вивчив оцю приховану сторону зазвичай такої жорсткої та впевненої в собі Бейлі — емоційну вразливість та незахищеність. Він мусив зізнатися собі самому, що ця її риса була привабливою і навіть милою.
— Повір мені, хоч би що сталося під час моєї подорожі, я просто не зможу викинути тебе з голови, — заспокоїв він її.