Волонтер
Шрифт:
На її обличчі проступив переляк.
— Сергію Борисовичу, ви ж обіцяли! — закричала вона, але охоронці вже здирали з неї одяг і почали прикручувати мотузками до стовпа, що стирчав навпроти стіни з ієрогліфами. Вона знову пронизливо заверещала, і це був крик останнього, тваринного відчаю. Але крик відразу перервався — охоронець сунув їй до рота велику ганчірку.
Самохін, не звертаючи на неї жодної уваги, підійшов до мене:
— Медальйон, — коротко промовив він, простягаючи до мене руку. Я витягнув медальйон і кинув йому
— Починай! — наказав Самохін комусь із охоронців. Сергій витягнув з валізи два срібних дзвони. Звідкись почувся рівномірний гуркіт барабана. Марина перестала кричати й безсило повисла на мотузках.
Самохін, тримаючи в руках медальйон, почав промовляти якийсь довгий речитатив, здається, китайською.
Один з охоронців витягнув довгий ніж і нахилився наді мною, він озирнувся на «Антибіотика», очікуючи наказу. Але той читав, заплющивши очі, немовби входячи в стан трансу. Потім він почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, ретельно звіряючись з малюнком на медальйоні. Коли він закінчив малювати, почулося глухе, спочатку тихе, а потім наростаюче гудіння. Воно доносилося десь з глибини шахти, немов це ревли стіни, обурені нашим втручанням. Самохін читав далі, не звертаючи уваги на цей рев. Я бачив, як затремтіли стіни, зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння.
Раптом ревіння припинилося, і по стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого вже був намальований ієрогліф, закрутився чорний вихор. Поступово він набирав оберти. Тяжкий вітер ударив мені в обличчя.
Самохін відскочив від стіни й закричав щось. У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні.
Дагоївець простягнув руки назустріч потворі. Почувся пронизливий свист, що вгвинчувався у скроні. Я побачив гостре, немов у кажана, чорне крило. Воно легко, не зустрічаючи жодного спротиву, пройшло крізь Самохіна. Тінь завмерла, чоловік ще на мить залишився стояти на ногах, а потім поступово розвалився надвоє.
У тиші почувся сміх — сміявся Байдак.
Охоронець, який тримав мене, закляк. Часу замислюватися над тим, що відбулося, в мене не було. Я перехопив руку з ножем, що завмерла наді мною, і рвонув на себе. Охоронець покотився кудись убік, а ніж упав коло мене. Я підхопив його і скочив на ноги, готуючись чим дорожче продати своє життя.
Чорна потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам’яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації.
— Забирайтеся звідси, зараз він оживе! — несамовито закричав Байдак. Я подивився на нього — в руках він тримав невеликий довгастий предмет, на якому кліпала червоним вогником кнопка. Охоронці, штовхаючись, кинулися врозтіч. Сергій підхопив автомат і почав всаджувати чергу за чергою у Шень-мея, але кулі проходили крізь нього й відбивали гострі крихти на стіні.
Я стрибнув до Марини й розрізав мотузки, якими вона була прив’язана
— Тікай звідси! — гаркнув я прямо в її біле, немов крейда, обличчя й підскочив до Байдака.
— А ви? — крикнув я, схопивши його за плече.
— Медальйон, я підробив медальйон, — прохрипів він. — Штрек замінований.
Чорна «статуя» демона раптом ожила — повільно, дуже повільно вона почала витягувати крила. Цього було досить. Я схопив Марину й потягнув її до виходу. Під ногою щось дзенькнуло — це були срібні дзвони. Я нахилився й підхопив один з них. Сильним поштовхом мене віджбурнуло до стіни. Шень-мей обхопив крилами одного з охоронців. Пронизливий крик обірвався, і почувся моторошний хруст кісток. Інші охоронці зупинилися, всаджуючи в демона автоматні черги.
Я вискочив до чорного отвору бічного штреку. Гаряче повітря штовхнуло мене у спину — за нами крутилося чорне марево, простягаючи до нас чорні крила.
І тоді я щосили закалатав дзвоном по стінах штреку. Невідома сила відкинула марево назад. Я пробіг ще кілька метрів, вдаряючи дзвоном об стіни. З кожним кроком демон робив стрибок за мною, але дзвін щоразу спиняв його.
Та з кожним кроком відстань між нами зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла наді мною — і тоді я пожбурив срібний дзвін їй у пащу.
Почулося ревіння, і водночас там, де була печера, спалахнуло полум’я. Землю під ногами затрясло. Чорна хмара покотилася назад, назустріч полум’ю.
Я перекинув Марину через плече й побіг до виходу…
23
Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.
Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.
Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.
— Старий, закурити не знайдеться? — тихим голосом запитав його я.
Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.
— Слухай, Павле, — перервав мовчанку Сергій, — усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?
Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:
— Ти все одно не залишиш мене живим…
Сергій засміявся:
— Справді, старий.
Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.