Волонтер
Шрифт:
Тепер я міг краще роздивитися незнайомку. Трималася вона дещо непевно, хоча було видно, що в житті їй довелося пережити чимало.
Коли мені доводилося знайомитися з красивими жінками, завжди трохи розгублювався, починав бурмотіти якісь стандартні компліменти, коротко кажучи, на сором собі починав зображувати із себе якогось чехівського чиновника, несподівано допущеного в райський сад.
От і тепер я вкрай ніяково поцілував простягнуту мені руку й нерішуче глянув на даму. Дійсно, краса її була приголомшливою: довге, усупереч сучасній моді, темно-русяве волосся, величезні зелені очі. Уся вона світилася якимось невимовним світлом мудрості, трагізму й любові.
Я взагалі не майстер описувати жіночу красу. Скажу тільки, що вперше в житті подумав: заради такої жінки було би щастям піти на смерть…
Ольга м’яко посміхнулася, протягаючи мені
— Рада познайомитися з вами, осавуле, тим більше, що полковник устиг дати вам найкращу характеристику.
Раптом замовкла. Обличчя сполотніло. Вона дивилася на Рауха. Рожковський з подивом смикав свою борідку. Я спробував виправити ситуацію, але не зважувався просто запропонувати полковнику піти до стійки бару й випити. Здавалося, що й Ользі і Рауху буде легше пережити момент зустрічі без нашої присутності.
Вони стримано привіталися.
— Вас, здається, представляти один одному немає необхідності, — промимрив полковник. Дашевська, явно пересилюючи себе, простягнула руку Раухові. Той якимсь механічним рухом узяв протягнену долоню і злегка нахилив голову. Відчуття, що між цими людьми схована якась темна історія, навалилося на мене. Помітив, що на очах Ольги блиснули сльози.
— Вибачте, полковнику, дозвольте вас залишити. У мене сьогодні нічне чергування, — тремтячим голосом сказала вона і, різко повернувшись, швидкими кроками покинула намет. Кілька секунд тривала мовчазна сцена. Раух із блідим обличчям сів на свій стілець.
— Полковнику, мені здається, треба випити, — сказав я й потяг старого до столика, за яким сиділа компанія знайомих офіцерів, уже досить ґрунтовно накачана спиртним. Рожковський, найдобріший старий, ошелешено пішов за мною. Через якийсь час оглянувся: Раух, не відриваючи очей від виходу, налив собі повну склянку горілки й залпом спорожнив його. Ще через якийсь час я знову обернувся — ротмістра ніде не було.
Цієї ночі мені приснився сон: я плетуся морським берегом. Дме холодний вітер, від хвиль, що розбиваються об кам’яні валуни, на мене летять солоні крижані бризки. Намагаюся загорнутися в обірваний одяг, але вони не рятують від холоду. Наді мною сяє синє небо з яскравим розпеченим сонцем. Відчуваю сильний голод і спрагу. Раптом переді мною з’являється фігура жінки, огорнута довгою напівпрозорою тканиною. Зненацька розумію, що від цієї фігури залежить мій порятунок, і намагаюся з усіх сил прискорити кроки. Жінка стоїть нерухомо, тільки вітер м’яко колише край її одягу. Я не бачу обличчя, але знаю, що це Ольга. Я намагаюся бігти до неї, але дивна приголомшлива тиша тисне на мої плечі, і я розумію, що не можу зрушити з місця. Жінка піднімає руки й заклично махає мені. Я в розпачі намагаюся закричати, але з мого горла виривається лише хрип. Здається, це продовжується цілу вічність. Раптово море вибухає, і з його зяючої безодні посередині палаючого багряного полум’я з’являється нерухома фігура Будди. Моторошний, непередаваний жах! Жах, що буває тільки у снах, сковує мене. Будда вже наполовину піднімається над водою, я заціпенілий чекаю, коли він покажеться весь, знаючи, що це принесе мені й Ользі смерть. Гарячково я намагаюся зрозуміти, що мені треба зробити для порятунку, але не встигаю. Тиша вибухає страшним гуркотом…
— Пане осавуле, лихо! — чиясь рука вп’ялася мені у плече. Я миттєво підхопився з лежанки. Іван Багуляк трусив мене. У руці він стискав свій японський карабін «Ари-саку». Уперше побачив на завжди спокійному, іронічному обличчі Багуляка вираз крайнього розпачу. Я швидко натягнув чоботи, накинув френч і схопив портупею із шашкою та револьвером. За цей час Багуляк устиг, заганяючи обойму в карабін і неспокійно озираючись, крикнути:
— Дивізія повстала, червоні наступають, у таборі бій!
— Давай коней! — крикнув я.
П’ять рятівних хвилин, як інструктори, ми отримали завдяки тому, що, розбили свої намети за межами табору. Коли через півхвилини після пробудження вискочив з намету, стискаючи в руках револьвер, мене оглушив гуркіт пострілів, вибухів і криків: у таборі палали вогні, при світлі яких металися юрби солдатів, миготіли кавалеристи зі смолоскипами в руках, тріскотіли постріли, у районі цейхгаузу бахкали вибухи. Біля свого намету вже стояв Раух, стискаючи гвинтівку й напружено вдивляючись у хаотичний бій. Ситуація була зрозуміла без слів: табором заволоділи повсталі китайські солдати, тільки біля офіцерських наметів ще тріскотіли постріли — очевидно, наші офіцери намагалися чинити опір. З
Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.
— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.
Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.
Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.
Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.
— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.
— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.