Юність
Шрифт:
У повітці Скіпка побачив велику клітку, почеплену на гак під дахом. Зверху її було накрито цупким полотном.
— Ми тут наче якусь пташину тримали. Головне, що звідси їм не втекти. Лізьмо на сінник.
Вони видряпалися сходами нагору, і Рудий притяг клітку до себе.
— Ніби якась дірка, — зауважив Скіпка, тицьнувши пальцем у полотно.
Рудий насупив брови:
— Звідки вона тут?
Він зазирнув під полотнину і сказав полегшено:
— Тут вони.
— Так наче чимось пропалено, — захвилювався Скіпка.
— То
Скіпка повільно кивнув. Він зовсім не був певний цього. А що як вони…
Та Рудий уже стяг полотно. Як він і казав, там було двоє тваринок — маленьких і якихось огидних. Вони швидко зарухались, як тільки піднялася полотнина, й тепер були вже біля хлопчиків. Рудий обережно торкнувсь однієї пальцем.
— Обережно! — жахнувся Скіпка.
— Нічого мені не станеться, — сказав Рудий. — Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Невже ти не розумієш, що в будь-якому цирку аж затрусяться, коли їх побачать?
— А не замалі вони для цирку?
Рудого це дійняло до живого. Він відпустив клітку, й вона загойдалася туди-сюди мов маятник.
— Ага, хочеш вийти з гри.
— Ні, я лише…
— Не хвилюйся, не такі вже вони й маленькі. Зараз мене тільки одне непокоїть…
— Що?
— Ну, я ж маю чимось їх годувати, поки приїде цирк. Треба придумати — чим.
Клітка гойдалась, а маленькі в’язні, припавши до ґраток, якось дивно й швидко жестикулювали, звертаючись до хлопчиків, — так наче були розумні істоти.
2
Астроном церемонно зайшов до їдальні. Тут він почувався гостем.
— Де ж хлопці? — звернувся він до Промисловця.
Той усміхнувся:
— Вони кілька годин десь блукали. Жінки щойно примусили їх поснідати, тож хвилюватись нічого. Юність, докторе, юність.
— Юність. — Це слово, здавалося, засмутило Астронома.
Снідали мовчки. Лише раз озвався Промисловець:
— Ви й справді вважаєте, що вони з’являться? Адже сьогодні такий звичайний день.
— З’являться, — зронив Астроном.
Оце й уся розмова.
— Даруйте, — озвався Промисловець згодом, — навіщо вам так зі мною жартувати? Ви й справді з ними розмовляли?
— Як оце з вами. У певному розумінні, звісно. Вони вміють передавати думки на відстані.
— Про це я здогадався з вашого листа. Цікаво, яким чином?
— Не можу сказати. Я питав їх, але, зрозуміло, нічого певного вони не відповіли. Чи я просто не второпав? Думки фокусуються й передаються за допомогою спеціального пристрою, більше того, треба, щоб обидва — той, хто передає, і той, хто сприймає думки, — були дуже на цьому зосереджені. Минуло чимало часу, перш ніж я збагнув, що зі мною намагаються спілкуватися. Можливо, вони поділяться з нами цим своїм науковим досягненням.
— Може, й так. Тільки уявіть собі, як це вплине на суспільство! Передавач думок!
— Чом би й ні? Нам зміни не завадили б.
— Не думаю.
— Зміни не бажані тільки в похилому віці,
Промисловець кивнув на вікно:
— Бачите цю дорогу? Її збудовано в Передвоєнні Часи. Не знаю точно, коли саме. Зараз вона не гірша, ніж була тоді, коли її тільки-но проклали. Сьогодні ми при всьому бажанні не змогли б збудувати таку саму. Тоді раса була молода, так?
— Тоді? Авжеж. Принаймні їх не лякало нове.
— Краще б навпаки. Де зараз суспільство Передвоєнних Часів? Знищене, докторе! І що дали йому юність і прагнення до нового? Нам тепер краще. Живемо собі тихенько, лиха не знаємо. Раса ні до чого не йде та й, зрештою, нам нікуди йти. Вони це підтвердили. Я розмовлятиму з вашими прибульцями, коли вони з’являться, як і обіцяв. Але, гадаю, проситиму їх повернутись назад.
— Раса не стоїть на місці, — поважно сказав Астроном. — Вона наближається до остаточного занепаду. З кожним роком число студентів у моєму університеті зменшується. Провадиться менше досліджень. Пишеться менше книжок. Старий дрімає на осонні, дні його спокійні й одноманітні, та кожен з цих днів наближує його до смерті.
— Ну, ви вже геть…
— Не легковажте цим. Ось послухайте. Перш ніж написати вам, я вивчив ваше фінансове становище в економічній системі планети.
— І з’ясували, що я платоспроможний? — урвав його з усміхом Промисловець.
— Так, чом би й ні? Бачу, ви жартуєте. А все ж, обійдемось без жартів. Ви менше платоспроможні від вашого батька, а він був менше платоспроможний від вашого діда. Ваш син, можливо, взагалі виявиться неплатоспроможним. Планеті стає все важче підтримувати навіть теперішній рівень виробництва, хоч йому до передвоєнного, як до неба. Скоро ми повернемось до натурального господарства, а потім куди? Назад у печери?
— А запровадження нових технологій змінить становище?
— Річ не лише в них, а швидше в усій сукупності змін, у розширенні обріїв. Бачте, сер, я обрав вас для цієї справи не тільки тому, що ви багаті і маєте вплив у офіційних колах, а й тому, що ви користуєтеся невластивою нашому часові репутацією людини, здатної порвати з традиціями. Наші співвітчизники чинитимуть опір, ви ж знатимете, як із цим впоратися, як зробити так, щоб…
— Щоб відродилась юність нашої раси?
— Так.
— З її атомними бомбами?
— Атомні бомби, — відрубав Астроном, — не конче означають кінець цивілізації. Оці мої прибульці також мали щось на зразок атомної бомби на своїй планеті, одначе вціліли, уникнувши атомної війни. Хіба ви не розумієте, ми зазнали поразки не від бомби, а від її психологічного впливу на нас. Це, може, наш останній шанс щось змінити.
— Скажіть-но, — мовив Промисловець, — а чого хочуть ваші космічні друзі натомість?
Астроном повагався.
— Буду щирий із вами. Планета, з якої вони прибули, має більшу масу. Наша — багатша на легкі елементи.