Зелені цяточки
Шрифт:
— Ні, дякую. Я вже й так перебрав свою норму.
— Ну тоді я вип’ю ще на дорогу. Через космос. — Він підняв чарку й простяг руку в бік планети Сейбрука, вже невидимої — сонце її на відеоекрані було тепер просто яскравою зіркою. — За зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.
Вейс кивнув головою.
— Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.
— Цього, мабуть, мало, — відказав капітан. — Бо хтось колись може сісти там випадково й не буде такий розумний, як Сейбрук. Або не підірве свого корабля, як Сейбрук зробив. Уявіть собі, що він прилетить
Капітан спохмурнів.
— Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічних подорожей?
— Навряд. Ручатися, звичайно, не можна. Але в них спрямування зовсім інше. Вся їхня організація життя зробила знаряддя зайвими. На цій планеті нема кам’яної сокири.
— Сподіваюся, що ваша правда… До речі, Вейсе, ви не можете приділити трохи часу Дрейкові?
— Кореспондентові «Галактики»?
— Так. Коли ми вернемось, уся справа з планетою Сейбрука набуде розголосу, і я гадаю, що не слід робити з неї сенсацію. Я попросив Дрейка проконсультуватися з вами. Ви біолог і авторитетна для нього людина. Згодні?
— Охоче.
Капітан утомлено заплющив очі й покрутив головою.
— Що, голова болить, капітане?
— Ні. Просто я згадав бідолаху Сейбрука.
Йому було нудно на кораблі. Вже минуло те химерне миттєве відчуття, наче його вивернули. Те відчуття стривожило його, і він став шукати пояснення в думках фрагментів, наділених гострим розумом. Очевидно, корабель перестрибнув величезну прірву порожнього простору, перетнувши те, що вони називали «гіперпростором». Фрагменти-гостродуми були дуже винахідливі створіння.
Але… йому було нудно на кораблі. Непотрібний витвір. Ці живі фрагменти мастаки споруджувати всякі апарати, але ж це тільки свідчить, що вони, врешті, нещасливі. У владі над мертвою матерією вони намагаються знайти те, чого нема в них самих. У несвідомому прагненні до повноти вони будують машини й борознять космос, без кінця шукаючи…
Він знав: ці створіння ніколи, за самою природою речей, не знайдуть того, чого шукають. Принаймні доти, доки він не дасть їм його. Він аж затремтів від тієї думки.
Повнота!
Ці живі фрагменти навіть не розуміють, що воно таке. «Повнота» — це слово не здатне виразити всього.
У своєму невіданні вони навіть оборонятимуться. От хоч би той корабель, що прилітав раніше. На ньому багато фрагментів-гостродумів. Дві відміни — плідна й неплідна. (А на цьому кораблі зовсім не так. Тут гостродуми всі неплідні, а малодумні й бездумні — навпаки, всі плідні. Дивно).
Як радо прийняла планета перший корабель! Він пам’ятав, як приголомшило об’єднаний організм те, що гості — фрагменти, а не єдине ціле. На зміну подиву прийшов жаль, а жаль дав імпульс до дії. Ще неясно було, як ці фрагменти включаться в об’єднаний організм, але вагання не було. Всяке життя — священне, тож і для них якось знайдеться місце — для всіх, від великих гостродумів до малесеньких клітинок, що швидко плодяться в темряві.
Одначе розрахунок не справдився. Об’єднаний організм хибно оцінив хід думок гостей. Гостродуми збагнули, що з ними хочуть зробити, й не погодились. Вони, звичайно, були перелякані, бо не зрозуміли, в чому річ.
Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили
Бідні, недотепні фрагменти.
Та цього разу все буде інакше. Їх урятують — навіть проти їхньої волі.
Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата — рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.
Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.
Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.
— Як вам здається, докторе?
— Початок непоганий.
Дрейк кивнув головою.
— …Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?
— Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частину секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе, і весь екіпаж разом з кораблем.
— От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?
— Ні, не з самого початку, — відказав Вейс. — Лише відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.
Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею — з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.
От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.
А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному грунту, наче їх хтось вирощував.
Вейс думав: «Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?» Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, яких тут не було.
А потім стався отой випадок з білими щурами.
Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:
— Одна поправочка, Дрейк. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.
— Білі щурі, — повторив Дрейк, виправляючи свій запис.
— На кожному колонізаційному кораблі, — пояснив Вейс, — є певна кількість білих щурів, щоб випробувати на них інопланетну їжу. Бачте, щурі з цього погляду дуже подібні до людей — вони живляться майже тим самим. Звичайно, беруть тільки самиць.