Шрифт:
Справляють:
Одарка, кріпацька вдова, 45 літ. Не так стара, як зостарена та засушена лихою долею та недостачами.
Xима, її дочка, 22 літ. Дуже красива дівчина, а потім молодиця.
Петро, 14 літ; Орися, 10 літ: Одарчині діти.
Ївга, 35 літ. Сусідка Одарчина; дуже балакуча та цікава.
Грицько, 56 літ. Хрещений батько Химчин. Поважний та богобоязний чоловік.
Палажка, 50
Фенька, 27 літ, городська горнична.
Панич, 27 літ. Худий, високий, згорблений, наче сутулуватий.
Іван, 24 літ, робочий з залізної дороги. Красивий з себе парень, одягається теж красиво. Великий митець випити, погуляти, до дівчат залицятися.
Федір, 22 літ, теж робочий з залізниці. Приятель Іванів, а ще більший його прихильник до погулянок.
Поліцейські: перший і другий.
– СПРАВА ПЕРША —
Біля панського будинку, з двома виходами на улицю, сидять на лавці за ворітьми Палажка і Фенька. Через улицю провалля, огороджене перилами. Геть за проваллям унизу видко річку серед зелених лугів; за річкою – вокзал з залізного дорогою, а за ним – синіють ліси, жовтіють поля, біліють церкви побічних сіл. Дуже красива картина.
Вихід І
Фенька. Ну што у нас і юлиця глуха, то бодай у ній не довелося нікому доброму жити.
Палажка. Ще краще у такому тихому місці жити: ніхто не скаче перед твоїми очима, гуркоту та лементу того не чутно, що по людних улицях бува. А глянь он униз – як хороше!
Фенька. Што там хорошого? – провалля, та й только! А по юлиці і в празник людей не видно… Развє какая собака пробіжить.
Палажка. А живуть же, бач, люди, та ще й бога хвалять за те, що так тихо.
Фенька. То – кому надоело жить або хто зостарився… Звєсно, такому і нада спокойствія.
Палажка. А ти ще не вгамувалася?… Не надолужило тобі отак по всіх усюдах тинятися? Ще життя тобі не далося взнаки?
Фенька. Чому не далося?… Та што наше життя! Салдати правду поють: «життя наше – копейка!» Што тут дивиться на його, – гуляй очертя голову!
Палажка. А потім що? Догуляєшся до сизого голубонька, та тоді – з мосту та в воду!
Фенька. Уж лучше з мосту та в воду, чим отак жити! Єслі би я, дурна, знала – нікогда би не стала сюда на місто.
Палажка. Та хто ж тебе отут і держить?
Фенька. Добуду только місяця – сейчас розсчитаюся.
Палажка. З богом, Парасю, коли люди лучаються! (Помовкли).
Фенька. Єслі би еще господа билі, как другіє господа… настоящіє… А то – какіє ето господа? Только одно названіє, што господа, а больше – как простиє люди.
Палажка. Коли й прості наймають та платять гроші, то й
Фенька. У настоящих господ – приятно служить: всі с тобою благородно, обходительно поступають; а уж у етіх названих господ – одна мученька: і беседовать з ними неохотно.
Палажка. А з настоящими ти і в беседу вступала?
Фенька. А как же! Вот як я служила у Луценкових. Он хотя і купець, но багатий; а она – благородная – на хвортоплянах іграєть, по чужесторонньому говорить – по-хранцюзькому, по-німецькому, – в інституті була… Он уже не молодой і все по своєму купечеському делу занят, все в роз'їзді та в роз'їзді; а она, бедная, одна – молодюсінька такая… Скушно єй одной дома. От ми с ней, когда он виєдет із города, весь город виходим, по всіх садах побиваєм. А домой как прийдем, то она меня возле себя все і держит; целую ночь с нею виговорим… I чего, чего ми только не переговорим с нею?… Она, значить, разоденеться што наилучше да й пойдьом гулять, а ідучи приказиваєт: ти, говорить, Феня, іді за мною да смотри, хто на меня будет засматриваться. А там от них недалеко жил один охвецер – картина, не охвецер! Всьо на нее посматриваеть да глазами – так і с'єл би… Вот про етого охвецера всю ноч і проговорим…
Палажка. Так чом же ти там не зосталася служити?
Фенька. Єслі би на меня, то я б од них нікогда не одійшла… і бариня не одпускала, да он расчитал… Узнал, што я от барині пісьма охвецерові носила. Ну – і расчитал!
Палажка. Ото ж то, бач, і є: дуже вже ви з своєю баринею по-чужесторонньому балакали та охвецерам письма писали та носили.
Фенька. От мужика всьо может статься! Он мужик, не образований, а она – благородная… Ну, звєсно, – не пара йому.
Палажка. Та видно, що благородна: дуже, бач, по-благородному з своїм чоловіком поступала.
Фенька. Ето што!.. У благородних так всегда, такая мода: барин себе амурами занімається, а бариня – себе.
Палажка. Що то за «амури» таке?
Фенька. От видите, ви етого і не знаєте. Ето значить: любов'ю заніматься.
Палажка. Он воно що! На бісового ж батька вони женяться? Так би уже й жили!
Фенька. Ето оно так нам кажеться, а їм нельзя: закон такой!
Палажка. Що ти плещеш? Який закон?
Фенька. Такой закон: єслі би вони не вінчані жили, то їх би нігде і не принімали… Єщо мушинам так можна, а женщинам – нельзя.
Палажка. А як заміж вийде, то тоді вже все можна? Добрий закон! Хто ж це такий закон настановив?
Фенька. Ну, не закон – обичай, або мода.
Палажка. То ти так і кажи, що це мода, а не закон, бо такого закону споконвіку не було і не буде: люди – не собаки! А що мода, то кожному не заборониш свою моду установляти. Як тільки вона другим достається!.. Он нещасна Химка теж по-модному захотіла жити, та тепер і нудьгує світом.