Житейське море

Іван Барильченко, артист.

Маруся, його жінка.

Карпо Барильченко, хлібороб.

Михайло Барильченко, директор ґімназії.

Наташа, його жінка.

Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода

Ваніна, актриса.

Крамарюк, актор.

Надя, молоденька актриса.

Усай, антрепренер.

Кактус, помішник режісера.

Денис Банітов, актор.

Райська, актриса.

Ґраф,

Перша дама,

Друга дама,

Третя дама

Крутицький,

Стьопа, Петя– його діти,

Деркач,

Кругляков– із публики

Вася, театральний портний [2]

Пріська,

Катря,

Махметка - прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.

Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.

Михайло, Іван і Карпо - одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.

Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.

Маруся, виходить із парасолькою в руці.
– Я готова!

Михайло. А Наташа поки на голові во­лосок до волоска не прикладе, то й ноги за­болять, ждучи. (Сідає.)

Наташа, з дверей.
– Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!

Михайло. А ти б гладенько, як Маруся - любо глянути!

Маруся. Спасибі.

Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.

Іван. Та ще поспіємо до снідання про­гулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?

Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.

Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати,

як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жал­кую, що не зостався з тобою святу землю оброб­ляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ ар­тистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.

Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку ви­хваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?

Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .

Іван. Боже сохрани!
– Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!

Михайло. А я тобі!

Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..

Михайло. Я, власне кажучи, всім за­довольнений і завидую тільки вільним про­фесіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.

Іван. Ой, не важи! Незалежність і пану­вання без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілю­зіями, без ґарантії будущини, з тисячами що­денних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!

Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!

Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почу­ваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі ви­творених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!

Михайло, зітхає.
– Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?

Карпо, сміється.
– Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!

Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в не­врастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...