Зимова казка

Настала зима. На землю тихо падав сніг. Здавалось, що його на небі нескінченні запаси. Неподалік засніженого озера стояв дитячий садочок. Його мешканці готувалися до Нового року, чекали в гості Діда Мороза та Снігуроньку. Під

час денної прогулянки малята на подвір’ї розчищали доріжки, будували снігові лабіринти і весело бігали по них. Потім один хлопчина запропонував зліпити Сніговика. Хтось дістав із кишені морквину, хтось приніс мітлу, відро. Мить – і Сніговик готовий.

Гралася поряд і маленька Кароліночка. Їй захотілося зліпити зі снігу Оленятка, такого, якого вона бачила в книжечці. Кароліночка дуже старалася, і Оленятко вийшло на славу. Воно дивилося на всіх своїми оченятами-вуглинками.

Прогулянка закінчилась. Діти побігли обідати, а Сніговик і Оленятко залишились стояти на подвір’ї. Раптом до них прилетіла Сорока-Білобока, сіла на плече Сніговика й голосно закричала:

– Досить спати, соні, просинайтесь!

Від цього галасу обоє прокинулись. Сніговик солодко потягнувся і сказав:

– Чого скрекочеш, мов Сорока?

– Я і є Сорока-Білобока, – відповіла пташка. – Я кажу, досить спати. Снігуронька зникла! А її так чекають малята. Сам Дід Мороз послав за вами.

Після цих слів друзі враз пожвавішали. Оленятко весело затупало ніжками,

а Сніговик сказав:

– Так, так, так. Потрібно негайно вирушати.

– Сідай на мене, – мовило Оленятко. – Я знаю, де знаходиться Північ і де живе Дід Мороз.

– Ми всі вас будемо чекати, – помахала їм у слід своєю чорно-білою хустинкою Сорока-Білобока.

Дорога була нелегкою і неблизькою. Та Оленятко швидко бігло по сніжку. Ось і Північ. У небі горіли незвичайні вогні.

– Це північне сяйво, – пояснило Оленятко.

– Яке воно гарне! – із захопленням промовив Сніговик.

– Значить, ми на вірному шляху, – продовжило Оленятко.

Воно дуже старалося, але було ще маленьке і тому швидко втомлювалося. Треба знайти зручне місце і добре відпочити. А ось і гарний горбочок.

– Давай тут зупинемось, – запропонувало Оленятко.

– Добре, – погодився Сніговик.

Та тільки вони зійшли на горбочок, як миттю провалилися вниз.

– Ой-ой-ой! Що це? Де ми є? – перелякалось Оленятко.

– Здається, це чиясь хатинка, – мовив Сніговик.

Не встигли друзі роздивитися навколо, як почули грізний голос:

– Хто це тут нам заважає відпочивати? Хто нас розбудив своїм шумом?

Звідкілясь з’явився маленький Вітерець, а за ним – великий Вітрисько.

Конец ознакомительного фрагмента.