Адепт
Шрифт:
А збудував Київ каган Кий [19] , що його іменем сам град названий, і було це в часи Кисикові [20] , а може, й раніш. Збудований поліс на двох горах — Щекавиці та Хоривиці і має дві стіни дерев'яні та рів. На Хоривиці стоїть акрополь Київський, по-склавинськи — «дитинець». Там живуть князі-кагани. За моїх часів каганом був Аскольд [21] із північного роду Дирів, і славний він був володар. У двох походах примусив він дикі і войовничі роди деревлянські, знані ромеям [22] як костобоки, до податей щорічних, і відігнав від Бористену кочові орди Турагай-тархана [23] ,
19
Кий— легендарний засновник Києва (можливо V—VI ст.).
20
Кисик— легендарний володар східних слов'ян. Точний час життя невідомий. Згадується у «Велесовій книзі».
21
Аскольд— київський князь у 858—882 pp.
22
Ромеї— давня назва візантійців.
23
Тархан— почесний титул представника аристократії, родича кагана в тюркських народів у IX ст.
У двадцятий чи двадцять другий рік правління кагана Аскольда почав я служіння своє на капищі ідолів Свентовита і Симарґла, що на полі Желянському між Києвом і Хорським урочищем.
Поганські боги, між ідолів яких заблукали рідні мої склавини, чисельні, як і в усіх язиків, що не вірять в Єдиного. Кожному споруджено капища, різні розміром і будовою. Те, в якому поганська омана тримала мене, грішного, було під Києвом найбільше.
Серед попелищ славних склавинів, що всіяли Желянське поле, стоїть трикутний пагорб, на ньому ж ростуть великі дуби, древні, як сама земля склавинська. Дуби високі: з їхніх вершин видно золотих коників на даху Аскольдового палацу і димну хмару на Песячому острові, де земляні люди палять вугіль і моляться Тангрі [24] .
24
Тангра— верховне божество степових тюркських племен Євразії.
Найстарший дуб на тому пагорбі в давні часи Велесові був розщеплений блискавкою на три частини, але живе й досі. То — Даждьбожів дуб. Даждьбогові, небесному отцю поган гіперборейських, склавини ідола не ставлять. У давні часи жрець Овой у західному святилищі Жаб'є [25] , в зміїних землях [26] , збудував ідола Даждьбога. Й ось невдовзі весь рід його нагло загинув. Лише молодша дочка Овоя Світилена, яка мала дар провіщення, зосталася живою й бачила уві сні світло і думала — бо була поганської віри — що світло від Даждьбога. І прорік їй Голос із світла, щоб не ставили родовичі бовванів небесному. Думаю я, що то Єдиний говорив пророчиці проти ідолів мерзенних.
25
Жаб'є— тепер селище Верховина на півдні Івано-Франківської області.
26
Зміїні землі— стародавня назва Прикарпаття.
Але темна була Світилена і казала всім: «То Даждьбожа воля». А син Світилени, Силеник, став старшим жерцем Желянським. Він побудував огорожу навколо розщепленого дуба. Огорожа збудована з грубезних дубових колод два лікті товщиною і висотою в п'ятнадцять ліктів. Зверху колоди загострені і на кожну насаджено череп священного коня з табуна Симарґлового. Колоди ці чорні від часу, і вночі по них повзають великі прозорі комахи, всередині яких горить мертвотно-біле світло.
Брами в огорожі немає, але зі східного боку під колодами зроблений хідник у землі, такий великий, що озброєний воїн може пройти по ньому не згинаючись. У часи небезпеки Силеник наповнював хідника водою з потаємного джерела, і святилище ставало неприступним.
Колоди
Простір за огорожею ми щодня чисто вимітали. Біля Даждьбожого дуба стояло вісім каменів, пласких та круглих, і два боввани: кам'яний чотирикутний із чотирма обличчями та дерев'яний круглий із крилами. Чотириликого звали Свентовит — сторож чотирьох сторін Даждьбожого світу, крилатого — Симарґл.
Симарґла зробив майстер Вород, чужинець зі Сходу, і зробив вправно. Обличчя в Симарґла було жіноче — приємне, але не хтиве, і очі з рубінів та смальти — як живі. Крила ідола також були пречудові — кожна пір'їнка вирізьблена із сумлінням та хистом.
А Свентовитів ідол був старий та неоковирний. Силеник казав, що йому десять разів по тисячу літ. Весь ідол був пофарбований у червоний колір брудною охрою. А камінь під ним — агеоліт [27] — був чорний від козячої крові, яку щодня лив із жертовної чаші на нього Силеник.
Силеник казав також, що за сорок років до мого народження його мати, пророчиця поганська Світилена, у час небаченої посухи принесла на тому камені людську жертву — каганового сина від наложниці. Але на моїй пам'яті і в часи Силеника таких жертв Господь не допускав.
27
Агеоліт— «священний камінь» (грецьк.).
Окрім намету Силеника, за огорожею були підземні схованки з дарами прочан, загін для жертовної худоби та намет улюбленої наложниці старшого жерця Оряни, яка теж мала дар пророцтва. Саме вона показала Силеникові на мене і сказала, що я маю відзнаку Даждьбожу і можу провіщати майбуття. А до того я служив як прибирач в огорожі та біля ідолів, отримуючи від святилища їжу та вбогий одяг.
Того дня, коли я дізнався про відзнаку Неба, Силеник та Оряна кохалися у жерцевому наметі. Силеник був старим, мав вісім разів по десять літ, але з жінками злягався щоденно. Завіса шкіряного намету була відхилена і я, навчений ворогом роду людського, підглядав за нечистою грою кохання дияволових слуг. Оряна побачила це і сказала щось жерцеві, сміючися з мене. Силеник хотів мене побити мідним посохом, але Оряна зупинила руку його і провістила: «На ньому відзнака Даждьбожа. Він — священного стада вівця і не нам пасти його».
Того самого дня Оряна повела мене до немічного старця з жерців Велесових і той помастив мені лоба і пахви кров'ю чорного цапа. Так я став молодшим жерцем на Желянському полі.
А незабаром відкрилася моя здатність провіщати — дар мого життя, завдяки якому пережив я всі виверти химерної долі. Сталося це наприкінці літа сорок років тому, коли Аскольд у південному поході зрікся віри родовичів — поган, і просвітився благодаттю Слова Божого.
Була ніч, коротка та благодатна опісля жнив. Місяць стояв уповні, і не спалося мені. Пригадав я, що молоді жерці говорили про таємні містерії за огорожею у ніч повного місяця. Казали, що в таку ніч Оряна танцює на жертовнику на честь Даждьбога. Танцює без одягу, гола, намащена священною маззю з конячого лою, з розпатланим волоссям і мідяним амулетом на грудях. Ті, які бачили нічний танок Оряни, розповідали про нього з дріжжю від захоплення і містичного переляку.
І я, грішний непросвітлений слуга темних сил поганських, у спокусі небаченого видовища пішов через стомлено-сплячу вить до огорожі. Місяць тоді був великий, попелясто-срібний в ореолі блакитного, зеленого, неспокійного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидів, хмар із чорними безоднями вугільного злого неба — неба вкрадених зірок і місячної вдоволеної мертвотності, неба, де передчуття руху страшніше за нерухомість. Під таким небом, думаю я тепер, радіють демони, проти такого неба повстають пророки, підносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всіх застиглих небес-привидів. Думаю також, що Число того демонічного неба в ніч повного місяця року навернення Аскольдового було «шість». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.