Амок
Шрифт:
Справа звичайна, торгова. Почалася вона в 1598 році, коли була заснована Ост-Індська компанія капіталістів з шістьма мільйонами гульденів [8] . Товариство було зовсім приватне і мало на меті лише комерцію.
Компанія будувала в різних місцях «факторії» — склади товарів, полюбовно домовлялася з місцевими князьками. А потім і без полюбовності почала запускати свої кігті все глибше й міцніше. Для цього компанія мала навіть своє власне, приватне військо.
А коли жителі побачили, що мирні комерсанти стають володарями,
А «зради» бували різні. Наприклад.
У Європі подорожчав перець; за нього платять великі гроші. І ось дається наказ, щоб населення половину своєї землі засівало переважно перцем. А кілька чоловік засіяли менше. Злочин викрили — і на другий день кілька сіл спалено, а все їх населення, до останньої людини, знищено.
Але це було давно, років двісті тому. Пізніше вбивали не всіх, а лише винних; обов'язкові засіви зменшувалися до третини ділянки землі, потім до однієї п'ятої частини, а тепер і зовсім скасовані.
Та було б несправедливо говорити лише про звірячі вчинки колонізаторів. Є пам'ятники і їх культурної роботи. Так, через увесь острів, від Батавії до Сурабайї, на протязі восьмисот кілометрів прокладено чудове шосе, яке коштувало смерті близько ста тисяч бурих людей, а грошей на нього майже не витрачено.
Проте і тут треба зазначити, що це було раніше, коли панував кулак. А тепер панує гульден, тому вся увага голландської буржуазії спрямована на те, щоб видавити з підвладного «дикого» народу якомога більше грошей.
Яким же чином жменька чужинців тримає в своїх руках багатомільйонний народ? Для цього існує багато засобів. Найдійовішим є народна темрява, тому на освіту білих видається в рік тридцять вісім мільйонів гульденів, а темних — сімнадцять мільйонів. Полічіть самі, скільки припадає на одну білу й на одну темну людину.
Другий помічник — бідність. Середній прибуток яванця — п'ятнадцять гульденів на рік, нашими грошима — один карбованець на місяць. При цьому зубожіння відбувається так швидко, що стало масовим, навіть місцевої буржуазії лишилося дуже мало.
Зате надзвичайно корисні для властей свої місцеві пани, різні колишні князьки. Усі вони одержують від влади значну пенсію «за передачу Голландії своїх прав над народом». Крім цього, вони ж, під назвою регентів, обов'язково призначаються начальниками різних округів, провінцій і управляють народом майже так само, як і колись. Тільки поруч з ними стоїть ще резидент, голландський чиновник, який «радить» регентові робити так і так. Ця «порада» і є законом, але в очах народу виходить, ніби управляє «свій». Навіть дві «незалежні держави» ще існують на Яві.
Найвищою владою вважається «її величність королева голландська», яка живе за сімнадцять тисяч кілометрів од Яви і жодного разу не бачила «свого народу». Замість неї управляє намісник, генерал-губернатор, який є на Яві царем і богом.
Далі йде відповідний апарат з тисячами голландських чиновників, але без ніякої участі сорокамільйонного населення.
І ось у 1918 році дали, нарешті,
Поки Тугай тинявся по Батавії, його туан попрямував у Вельтевреден, у державні установи. Автомобіль вимчав на величезний Королівський майдан, навколо якого біліли в садах невеликі, але гарненькі будинки. Кожен голландський чиновник мріє про те, щоб мати тут квартиру. Є серед цих чиновників і такі, що не жаліють віддавати половину свого заробітку, аби тільки жити в панському кварталі.
Найкращим будинком, звісно, був палац генерал-губернатора, сліпуче білий, з мармуровими колонами. Поруч — приміщення для охорони і будки для варти. Але генерал-губернатор тут живе рідко. Він вибрав собі місце у вищій і здоровішій місцевості, в Бейтензоргу, кілометрів за сорок від Батавії.
Недалеко від палацу височів великий будинок державних установ. Перед ним і спинився автомобіль ван-Декера.
З поважним виглядом увійшов ван-Декер у будинок і спитав, де знайти начальника земельного департаменту. Перед таким солідним паном слуги заметушилися — і через хвилину ван-Декер входив до кабінету, де за столом упрівав від спеки круглий лисий чоловік.
— Ван-Декер, представник фірми ван-Бром і К° в Амстердамі, — промовив ван-Декер ввічливо, але з почуттям власної гідності.
— Будь ласка! Сідайте, — відповів начальник. — Чим можу служити?
— Бачите, — почав ван-Декер, виймаючи папери, — мені доручено підшукати для цього землю.
— Справа буде нелегка, — задумано сказав начальник. — Усе, що можна, вже забрано головним чином під цукрові плантації. Людей багато, землі мало, і з кожним роком усе важче й важче дістати хоч клаптик її.
— Все це ми знаємо, — відповів ван-Декер, — все це ми враховуємо, але маємо і свої докази. Як вам відомо, за останні роки всі капітали йшли в цукрову промисловість, а кофейна занепала, і ми передбачаємо кризу на цукор і попит на кофе. Умови для цього дуже сприятливі. Коли поставити справу науково, ми зможемо дати кофе, краще за бразільське. Заради цього фірма готова витратити мільйони і не бачить перешкоди в тому, коли доведеться закласти підприємство в якому-небудь глухому закутку, наприклад у Бантамі або в Суракарті чи Джок'якарті.
— За таких умов справа трохи полегшується. У Бантамі або в Преангері, може, і знайдеться земля. Але в Суракарті чи Джок'якарті все залежить від місцевих султанів.
— І це ми знаємо. Ви тільки дайте рекомендацію до тамтешніх резидентів, а тоді вже я сам об'їжджу і виберу. Зрозуміло, що насамперед потрібна ваша принципова згода.
— Проти культурних заходів ми не заперечуємо, — якось непевно промовив начальник, — але все ж справа зовсім не така проста, як вам здається.