Амок
Шрифт:
Всім стало ніяково, наче з'явилася чужа, незнайома людина. Розмова припинилася, всі подумали: оце і є той, який все перекаже начальству.
Тоді підвівся Сагур, один з кращих свідомих матросів.
— Слухай, Гоно! Твоя собача душа не зрозуміє людських почуттів. Краще ти йшов би на своє місце — до порога своїх господарів. Там ти потрібен, а тут тобі нічого робити.
Присутні задоволено загомоніли. Гоно побачив, що дав маху, бо ще невідомо, хто переможе, і почав виправдуватись.
— Чого ти визвірився? Я висловив таку самісіньку думку, як і інші, ті, хто
— Алло, алло! — почувся голос у машинному відділенні, голос, який тепер вирішував долю усіх тих, хто був під палубою. І всі посунулись до дверей.
З іншого боку вже підходив мічман ван-Хорк з голландцями.
— Слухаємо!
— Ось вам остання пропозиція, — долинув з труби виразний голос Салула. — Якщо ви через п'ятнадцять хвилин здастеся, всі будете відпущені на волю без перешкод. А якщо ні, то ми покинемо на кораблі ваших зв'язаних товаришів, від'їдемо на човнах і висадимо в повітря корабель разом з вами всіма. Ніяких переговорів з вами більше вести не будемо і чекаємо відповіді рівно через п'ятнадцять хвилин.
Голос замовк.
Ван-Хорк підійшов до рупора і нерішучим голосом сказав:
— Військо… Її… королівської величності розбійникам не здається. Пропонуємо вам самим залишити корабель.
Але ніякої відповіді. І це було жахливою ознакою того, що час переговорів минув і настав час діяти.
В голові у кожного вихорем закрутилися думки. Протягом кількох хвилин ніхто не промовив жодного слова, прислухаючись кожен сам до себе. Але думали вони не про те, здатися чи ні — навіть сам мічман так не думав, — а тільки про те, як це зробити.
Індонезійці думали, що їм треба буде повстати проти голландців, щоб примусити їх здатися. Але тоді і їх звинуватять в бунті. Доки можна, треба чекати, чи не почнуть першими самі голландці.
А ті так само боялися йти проти мічмана, щоб і їх потім не звинуватили в повстанні.
Слово, таким чином, було за мічманом. Але як він може добровільно погодитись здатися, коли щойно сам казав, що честь голландського мундира зобов'язує краще загинути, ніж здатися? От якби його примусили, тоді була б зовсім інша справа… Він тоді став би героєм, який так і прагнув злетіти в повітря, але його силою примусили здатися. Усі дивувалися б, говорили б тільки про нього…
Та, як на зло, всі матроси мовчали. Хоч бери та сам просися, щоб вони збунтувались!
Виручив невійськовий, цивільний чоловік — лікар.
— Я вважаю, — сказав він, — що тут і роздумувати нема чого. Нікому не буде ніякої користі, коли ми занапастимо себе, і капітана, і всіх інших. Ми навіть не маємо права так робити.
Серце мічмана застукотіло від радості. Він стане героєм! Але треба було держати фасон.
— Не забувайте, — сказав він суворо, — що ми на посту. Не забувайте, що ми веземо зброю, яка потрапить у руки ворога, і це може відбитися на становищі всіх наших колоній. Ми знеславимо Голландію, честь нашої королеви, якщо без боротьби віддамося до рук бандитів, мов пацюки в пастці. Ми повинні зі зброєю в руках зробити останню
Ця палка промова так захопила мічмана, що він почав серйозно вірити в те, що казав. Промова ставала дедалі запальнішою, мічман грізно тряс кулаком і зовсім не помічав, що його солдати без слів домовилися і — голландці й індонезійці разом — поволі почали відштовхувати мічмана од рупора.
— Алло! — знову почувся грізний голос. — Ваша відповідь?
Мічман спинився на півслові й зблід. «Що буде, коли вони не погодяться здатися?!» якось мимоволі промайнула в нього думка.
— Ми здаємося! — відповів у рупор Гейс, і у мічмана відразу стало легко на серці.
Якась гаряча хвиля підступила до горла: образ сонця, землі постав перед ним; він навіть не бачив, хто відповів.
Тоді він розстебнув кортик, револьвер, відкинув їх геть од себе і гордо сказав:
— Коли ви всі так вирішили, я змушений скоритися насильству. Я зробив усе, що міг.
Тимчасом згори звеліли:
— Виходити по одному з піднятими вгору руками!
Почали виходити — одні з радістю, інші з жахом; мічман — з червоним від сорому обличчям, але з легким серцем, а Гейс вийшов, похнюпивши голову і намагаючись не дивитися в очі Салулу.
Коли зібралась уся команда «Саардама», Салул сказав:
— Ми вас висадимо на Кракатау й лишимо вам на три дні їжі. За цей час, напевне, вас хто-небудь помітить. А тепер, — почав Салул уже малайською мовою, — звертаюся до вас, браття, до вас, сини нашої землі, нашого народу. Ви обдурені, ви залякані могутністю білих, ви вірою і правдою служите своїм господарям, захищаєте їх і їхнє награбоване багатство; з вашою допомогою вони тримають у покорі ваших же батьків і сестер. Ми знаємо — ви ще несвідомі, але й серед вас є чимало людей, що розуміють і відчувають, яку мерзенну справу вони роблять. Отож ті, хто це розуміє, хай ідуть до нас, щоб послужити народові.
Не встиг він скінчити, як Сагур і за ним ще сім чоловік ступили наперед і в радісному гомоні злилися з своїми.
Ті, хто лишився, нерішуче тупцювали на місці, радилися один з одним і не знали, що робити.
Через кілька хвилин вийшло ще п'ять чоловік, а ще через хвилину вийшов… Гоно!
— І ти! — разом скрикнули Сагур, Барас і ще дехто.
Гоно ступив уперед, вдарив себе кулаком у груди і гучним голосом сказав:
— Так, я! Вас це дивує? Бо ви не знаєте Гоно. Мені недавно докоряли, що я чужий, ніби я не син свого народу. Ось тепер я хочу довести, що Гоно зовсім не такий, як ви гадаєте.
— Чи подумав ти, що йдеш на смерть? — спитав Салул.
— Добре подумав. Принаймні я рискую не більше від усіх вас. А втрачати мені нема чого, крім мого поганого життя.
Ці щирі слова справили враження навіть на Сагура.
«Хто знає, — подумав він, — може, з нього й справді вийде хороший товариш? Бувають такі великі моменти, коли людина зовсім змінюється. А цей момент і є великий».
Нарешті, з голландцями лишилося дев'ять чоловік вірних індонезійців. Було видно, що вони почували себе не зовсім добре: тислися в куток, ховалися, не дивились у цей бік.