Амок

Мавр Янка

— Ці ящірки вас не чіпатимуть, — сказали Піпу. — Ота звалилась на вас випадково, та вона й з'явилася знадвору, а ці зовсім нешкідливі.

І після того, як усі вийшли, Піп згадав, що він навіть читав про цих гекко в книжці, що вони досить поширені навіть у південній Європі, що цих гекко (або гекконів) налічується близько п'ятдесяти порід. Але все вичитане в книжці вилетіло з голови, коли на вухо звалився справжній геккон.

Наступного дня виїхали перед світанням. «Кахар-балон»

хутко котився по вузькій дорозі. Піп сидів під балдахіном, але ця запона була припасована так низько, що довгий пасажир повинен був сидіти зігнувшись, бо голова випинала тканину. Нонг сидів попереду поруч з возієм.

Почала вже змінюватися й місцевість. Горби ставали більш кам'янистими, непридатними для землеробства, а низини більш заболоченими. Відповідно до цього значно порідшало і населення.

Надвечір приїхали у Тенанг. Власне кажучи, в ньому була тільки одна вулиця, широка, чиста, красива. По боках стояли біленькі будиночки, де містилися офіціальні установи і крамниці. Тут був будинок асистент-резидента (помічника резидента), пошта, суд, казарми для солдатів, яких було сто чоловік, але всі з яванців, за винятком командирів, а навколо безладно тулилися халупки населення.

Звісно, все це ховалося під пальмами, бананами й різними іншими деревами. А далеко на південь тяглися таємничі лісисті гори, куди голландська влада, можна сказати, й не досягала.

Піп заїхав до асистент-резидента ван-Дрона. Це був сухий, жовтий від лихоманки чоловік років близько сорока, йому треба було ще відслужити три роки, щоб звільнитися зовсім і одержувати пенсію. Він уже відправив свою сім'ю в Голландію і доживав ці роки сам.

Ван-Дрон рідко бачив приїжджих європейців і з великою радістю прийняв Піпа.

— Значить, ви мандруєте так собі, заради забави? — сказав він, коли все було влаштовано і вони обидва сиділи на веранді.

— Так, — відповів Піп, — головним чином, щоб побачити справжню первісну природу і пополювати на диких звірів.

Ван-Дрон похитав головою:

— І охота людям мучитися! Я, наприклад, щодня думаю тільки про те, як би втекти звідси, від цієї справжньої первісної природи.

— Звичайно, коли ви все бачили і пережили, — сказав Піп.

— Нічого я не бачив і бачити не хочу! — запально сказав ван-Дрон. — А пережив і переживаю тільки лихоманку.

— Зате тут росте і рятівник — хіна.

— Не допоможе і вона, коли довго жити в цих проклятих краях.

— А я не збираюся дуже довго жити тут, значить, на мою долю лишається тільки цікаве.

— Та нічого цікавого тут нема!

— Хіба неправда, що у вашій країні збереглися ще деякі первісні куточки?

— Є такі прокляті місця, але

мені нема чого туди лізти, — похмуро сказав ван-Дрон.

— Тому, що ви тут живете. А ми часом готові поїхати й на край світу, щоб на власні очі побачити те, про що стільки пишуть у книгах.

Ван-Дрон подивився на нього з посмішкою.

— Ех, шановний мінгер Піп! Невже ж ви не знаєте, що коли сидиш у себе дома та читаєш книжку, то все це здається зовсім іншим?

— Але ж не я перший, не я й останній так роблю, — твердо сказав Піп.

— Не розумію я цього, — задумливо промовив ван-Дрон, — не розумію. Може, воно й так.

Навколо було темно. На столі горіла лампа. На вогонь летіла різна мошкара і сипалася на стіл та на підлогу, а там уже ганялися за нею ящірки. Ось прилетів великий метелик, розміром з пташку, потім жук з дитячий кулак, а потім на стіл забрався і один хоробрий геккон.

— Ось бачите, як цікаво у нас, — сказав ван-Дрон, показуючи рукою на створіння, що прилетіли. Ходімте краще в кімнату, а то ця погань не дасть жити. Та й це ще не все. Часом може приповзти в гості і змія. Добре, коли помітиш її й злякаєш, тоді втече.

А буває, що й наступиш на неї, тоді вже біда. Тільки тому можна й жити, що вони ніколи не нападають перші, а геккони лізуть до них і перешкоджають їм тут оселятися. Не дивіться, що вони малі, але одного разу так зчепилися з метровою змією, що люди взяли її живцем.

Перейшли в кімнату. Слуга подав вечерю.

— От бачите, скільки тут є цікавого для нової людини, — сказав Піп.

— Подивитись раз-другий, може, й цікаво, але жити серед цієї гидоти зовсім нецікаво.

— Це я розумію, — згодився Піп. — А скажіть, будь ласка, що за країна йде на південь від вас? Що там? Чи хто живе там? Як організувати туди експедицію?

— Живуть там так звані бадувіси, які вважаються найстарішими і найчистішими яванцями. Вони сховалися там ще в XV сторіччі від арабів, щоб тільки не переходити в магометанську віру. Тому вони називають себе «дьєлема», що значить — «люди, які зберігають віру дідів».

— Невже справді вони досі незалежні? — здивувався Піп.

— Незалежні у тій мірі, в якій незалежні тигри, носороги та інші звірі, що сховалися там. Бадувісів дуже мало, не більш, як дві тисячі чоловік, завдавати клопоту вони не можуть, а ганятися за кожним з них нема потреби.

— А як вони ставляться до білих?

— Не тільки білих, але всіх чужих вони не пускають до себе.

— А чи бували там наші експедиції?

— Спроби були, але докладно нічого не довідалися. Та й не варто рискувати і витрачати гроші заради такої дурниці.