Амок
Шрифт:
Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, — той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.
Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто
«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.
Несподівано він намацав збоку дірку. Там східці вели уже вниз. З великою обережністю він почав сходити, але несподівано східці скінчилися, і Піп відчув, що. він висить над безоднею. Звідти навіть дихало вогкістю й цвіллю.
Раптом унизу почувся якийсь рух, незрозуміле шелестіння, ніби там хтось місв тісто. Шум дужчав, наближався. Ось ніби щось загойдалося біля його ніг.
Волосся стало дибом на голові Піпа. Він кинувся назад, зачепився ногою, впав; нога сковзнулася вниз, доторкнулася до чогось м'якого, живого. Та це було тільки на одну мить. Піп встиг підняти ногу й вилізти назад.
Він довго сидів у храмі й сушив голову, думаючи про те, що там могло бути. Головне — ніякого звуку не було чути. Нарешті заспокоїв себе тим, що принаймні це були не люди.
«Видно, без світла нічого не вийде!» сказав він сам собі і вирішив чекати дня. Але через кілька хвилин зрозумів, що вдень, мабуть, і зовсім не зможе виходити, бо, напевне, швендятимуть люди.
Довелося знову йти на розшуки. Знову знайшов один вхід. Він так само вів униз; далі повертав ліворуч. Піп хотів піти туди, але в цю мить доторкнувся рукою до клямки з правого боку. Натиснув — відчиняється. А далі ніби видно світло!
Один-другий поворот — і він опинився в приміщенні, схожому на майстерню, де були якісь скрині, кілки, вірьовки, навіть труби. А звідкілясь збоку йшло світло.
«Чи не люди там?» здригнулося серце, але Піп все ж таки обережно просунувся вперед. Дорогою за щось зачепився, похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно вхопився за якусь вірьовку. Вірьовка подалася. Він випустив її з рук — і ось нагорі щось ляснуло!.. По тихих кутках покотилася луна, і Піпу вона здалася громом, хоч насправді звук був зовсім слабкий.
Піп затисся в щілину й став чекати смерті. Але минула хвилина, друга — все було тихо.
Відлягло від серця. Поповз далі. Ставало світліше. Ось хід знову веде вгору. І раптом Піп побачив того самого п'ятирукого ідола! Хоч і знав він цього істукана, але в першу мить було якось страшно зустрітися з ним сам на сам.
Збоку був залишений один світильник, мабуть, щоб не спускати вогонь. Тоді Піп підійшов до ідола, обмацав його, постукав — гуде, значить, порожній всередині. Підняв руку з ножем, опустив —
Піп спустився вниз, щоб краще роздивитися прилади. Ось кілки й блоки, щоб «чудом» відчиняти двері перед ідолом. Ось шнурочки, щоб очі ідола лупали. Ось газова трубка, щоб очі світилися. Ось комин-вівтар, звідки йде дивовижний дим. Усе це так, але звідки береться привид Гіранг-Ту-Уна?
Піп так захопився науковим дослідженням, що навіть забув про своє становище. Він знову піднявся вгору, оглянув стіну й помітив дві цікаві і коштовні речі. Це були два величезні срібні дзеркала, круглі й увігнуті, на зразок окулярів. З одного боку вони були відполіровані, як скло, вгнутість була математично правильна. Піп узяв одне з Них в руки і одразу ж помітив, як блиснула на стіні світла пляма (як ми робимо на стелі «зайчика»), а в ній невиразне, але помітне зображення ідола, тільки вниз головою. Піп усе зрозумів: таке самісіньке зображення вони спрямовували на дим, а щоб образ не був догори ногами, його відбивали ще раз від другого дзеркала. Треба віддати належне жерцям: таке «чудо» вимагало вже незвичайної спритності й знань. Цей фізичний дослід, мабуть, найцікавіша річ, яка збереглася од віри дідів.
Усе це було б дуже цікаво, якби не те становище, в якому перебував Піп. Захоплений дослідженням, він на деякий час забув про свою долю, а тепер розпач охопив його з новою силою.
Тимчасом почало світати. Це було видно як по синюватому світлу, що проникало звідкись, так і по звуках знадвору. Треба було поспішати «додому», щоб хто-не-будь не застав його тут. З стиснутим серцем пішов він назад у свою комірчину. Добре, коли його так само залишать ще надалі, тоді він продовжить свої розшуки, а коли ні…
Піп підійшов до своїх дверей, але не квапився увійти в помешкання. Факір, як і раніше, дивився на нього, і очі його, здавалось, промовляли: «Чи не казав я тобі, що ніде не знайдеш кращого місця, ніж тут? Ось ти й повернувся».
Піп, нарешті, почав боятися цього потойбічного погляду. Він справляв на нього таке саме враження, як колись погляд кобри.
«Але ж він скаже їм, що я виходив! — майнула жахлива думка. — Напевне скаже. Тоді не буде вже ніякої надії!»
І він подивився на факіра жалісним поглядом.
Той, видно, зрозумів, бо знову щось промовив своїм замогильним голосом. І від цього знову стало легше на душі у Піпа.
Коли почулися кроки людей, Піп увійшов у свою комірчину, приставив двері і з тривогою почав чекати, що буде. Тепер йому загрожували три небезпеки: перша — що його зараз же поведуть на смерть; друга — що помітять поламані двері, і третя — що факір викаже його.
Узяти його не взяли, а лише просунули йому рисовий коржик. Зламаних петель не помітили. Рішучий момент настав, коли такий самий коржик понесли факіру… Але промовчав і той.