Амок
Шрифт:
— Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше — знайти місце, де можна було б пристати.
Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.
— Це вже зовсім кепсько, — незадоволено пробурмотів Гейс.
— Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, — втішив Салул.
— Але ж дуже холодно.
Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.
Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?
Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.
А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.
І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.
— За мною! — крикнув Салул і кинувся у воду.
— Стій! — почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.
Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.
Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.
Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.
Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.
— Знов музика? — вигукнув Гейс. — Невже ж знову риби дають нам концерт?
— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху,
Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.
— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?
При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.
— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.
— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.
— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.
Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.
— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.
Та через деякий час вода добралася й туди.
— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?
Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.
Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.
— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.
Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.
Зате на кілька хвилин стало легше дихати.
— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.
— Не розумію я їх, — задумливо сказав Гейс. — Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.
А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.
— Невже вони пускають на нас міни? — здивувались товариші.
Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж — після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.