Амок

Мавр Янка

Через кілька хвилин прибіг сюди Салул, доручивши свій кулемет іншому товаришеві.

— Я вже вжив заходів, щоб в останню мить висадити в повітря весь наш склад, — похмуро сказав він.

— Ну що ж, — знизав плечима Гейс. — Якщо більш нічого не можна зробити…

Раптом далеко зліва почулися нові постріли. Частіше, ближче. Потім стало видно, як дехто з ворогів повернув у той бік.

— Невже там допомога? — невпевнено пробурмотів Сурат.

Салул і Гейс якийсь час мовчали, пильно приглядаючись до того боку. Нарешті, вигукнули обоє разом:

— Це ж Пуан!

Наш загін з Бантама! Але навряд чи п'ятдесят-чоловік з них має гвинтівки. Швидше!..

І вони побігли вперед.

* * *

Дуже здивувався голландський загін, коли ззаду почулися постріли. Спочатку думали, що це якась жменька інсургентів проникла в тил. Та коли незабаром з'явилося ще двісті чоловік і всі сили інсургентів перейшли в атаку, то залишалося тільки рятувати свою шкуру. А зробити це було вже нелегко, бо вільним лишався тільки невеликий прохід на півночі.

Скоро і він закрився, як нерет. А в нереті лишилося до сорока «риб» на чолі з «щупаком» — голландським офіцером.

Марно кидались вони то в один, то в другий бік: всюди їх зустрічали постріли невидимого і численного ворога. Кільце поступово звужувалось…

— Здавайтеся! — крикнув Салул.

Солдати ніби цього тільки й чекали. Охоче кинули гвинтівки і підняли руки.

— Підходьте сюди по одному.

Підійшло тридцять два чоловіки, чотири лежали поранені. Лишився тільки голландський офіцер. Він тримав у тремтячій руці револьвер і час від часу піднімав його, наче збираючись стріляти чи то по ворогу, чи то собі самому в лоб.

— Не варто губити себе! — крикнув йому Салул. — Ми вас тільки візьмемо в полон, щоб потім виміняти на своїх. Краще здавайтесь.

Нарешті й офіцер кинув револьвер.

Крім офіцера, всі полонені були яванці. Вони були раді, що справа закінчилася саме так, і дивились на своїх переможців без жаху, але з якимсь винуватим виглядом.

— Товариші! — звернувся до них Салул. — Ви знаєте, хто ми такі і за що боремось. Так само ви знаєте, хто ви і за кого ви боретесь. — Ці слова Салул сказав з притиском. — Все-таки ви наші брати, і шкоди ми вам не робитимемо. Хай кожен з вас прислухається до свого сумління і вирішить: чи йти додому — зрозуміло, без зброї, — чи лишитись у нас. Ми зачекаємо кілька хвилин.

Можна легко уявити собі, що пережив кожен з тих людей у ці хвилини. Всі вони в глибині серця співчували своїм відважним братам і бажали їм успіху, але піти на зраду, проти закону, рискувати життям — на все це одразу наважитись було важко. Мало хто з них подумав у цю мить про те, що вони й без цього рискували і рискуватимуть своїм життям.

Вирішив справу дуже простий аргумент: якщо вони повернуться переможені, обеззброєні, лишивши в полоні свого офіцера, то все одно вважатимуться зрадниками, і їх чекатиме та сама доля, якої зазнали віддані люди, з команди «Саардама», — про цю справу вони всі

чули. Цією думкою вони почали ділитися один з одним і, нарешті, всі як один заявили, що лишаються.

Радісно загули повстанці, обступили полонених, почали вітати, обіймати. Радість охопила і новобранців; вони одразу відчули себе легко, ніби скинули з плечей тягар, ніби після довгих блукань по чужині раптом опинились на батьківщині, серед близьких людей.

А на кораблі чули, що бій припинився, і не знали, хто кого переміг. Проте ніхто там звичайно не думав, що «купка бунтарів» переможе урядове військо.

Повстанці почали підбирати вбитих, поранених, зброю. А керівники тимчасом зібрались на нараду.

Хоч як хотів кожен із них довідатись, що за цей час відбулося з іншими товаришами, проте спочатку треба було обміркувати своє становище.

В цю мить почувся гарматний постріл. Це корабель, не дочекавшись від своїх радісної звістки про перемогу, догадався, що перемогли інсургенти, і викликав їх на бій.

— Будемо мовчати, сховавшись, — сказав Гейс. — Не варто і небезпечно з ним зв'язуватись, бо він може випадково влучити в наш склад.

З десяток разів вистрілив крейсер навздогад, а потім побачив, що це безглуздо, і рушив назад.

— Поки вони знову з'являться, мине не менше як три-чотири дні. Цей час ми повинні використати, щоб перенести нашу зброю коли не в Бантам, то якомога далі, — сказав Пуан.

— О-о! Тепер якщо пустимо машину, то миттю перекинемо всю зброю! — промовив Сурат.

— Яку машину? — здивувались товариші, які ще не знали про винахід Сагура.

Сурат розказав про раціоналізацію, яку застосували вони в цих лісах.

— Бач, які вони? — сказав Гейс, вислухавши його. — Це, мабуть, перше застосування такого способу за таких умов і на такій відстані. Давайте полічимо, що ми тепер можемо зробити. Ви кажете, що переносили за добу тисячу гвинтівок?

— Навіть тисячу п'ятсот і дві тисячі, — поправив Сурат.

— Ну гаразд. Візьмемо півтори тисячі. На скільки кілометрів?

— На п'ятнадцять.

— А якщо нас тепер близько чотирьохсот чоловік, то ми можемо перенести на п'ятдесят-шістдесят кілометрів. Скільки, ви вважаєте, звідси до нашого «палацу» в Бантамі? — звернувся Гейс до Пуана.

— Близько двохсот кілометрів. Значить, за чотири дні можна перекинути туди тисячу гвинтівок?

— Ну ні, братіку, — засміявся Гейс, — не забувай, що для налагодження машини щоразу треба буде один, а то й два дні. Прикиньмо спочатку, за скільки днів можна переправити всю нашу зброю на п'ятдесят кілометрів. Тридцять тисяч гвинтівок ми перенесемо за…

— Двадцять днів, — підхопив Салул.

— Ясно. Патрони, мабуть, теж займуть двадцять.

— Якщо не більше, — додав Пуан, — бо на кожну гвинтівку припадає патронів більше, ніж вона сама важить.

— Та ще кулемети, інші речі, гармата і, нарешті, харчі.

— На щастя чи на жаль, харчів уже малувато, — сказав Сурат.

— Таким чином, — вів далі Гейс, — усе наше багатство ми перекинемо на п'ятдесят кілометрів…

— За два місяці! — вигукнув Салул.