Bitches Get Everything
Шрифт:
Я не люблю трагі-лірику Голлівуду й калькованого російського кіна. Тому мої співчуття були ввічливими, проте скупими. Вибачте, якщо я надто схильна до узагальнень. Просто якось забагато було прецедентів із подібними людськими фантазіями на ґотичні теми. Всілякі там 16-річні хлопчики з мого 13-річного дитинства, що обмотувалися голими дротами і нібито втрачали свідомість від удару струмом, та варто було до гаражу, де відбувалося дійство, зайти його мамі й проквилити: «Вася-а-а? Синочку, ти тут?» – як втрачене одразу ж знаходилося. Девочки, що ковтали на ніч банку снодійного, а виявлялося, то була аскорбінка, і потім вони, мов африканські свинки, весь наступний тиждень ходили у червоних прищах. Дорослі дядьки, що брали моторні човни і без будь-яких навичок в управлінні й навігації націлювалися у відкрите Середземне море «похуй куди – аби подалі від такої цинічної стерви». Вимкнені ними мобільні
Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.
– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…
Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.
Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.
– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.
Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.
– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!
Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.
– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…
І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь-який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.
– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…
Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски-балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…
– Значить так, – дає настанови василь-дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест-во, курва мать.
«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.
– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!
Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь-ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі-дмитровичі лишилися на тепловозі.
– Це ми, вуйку Василь… – швидше, для себе самого з'ясовує наш василь-дмитрович. – Свої.
– Та заходьте, «свої».
Ми заходимо у темне лісництво. Тепло тут в одній кімнаті, в ін-Щих ненатоплено й холодно. Вибирайте яку хочете. А можете і з лісником
Ми вибираємо кімнату на другому поверсі. Два ліжка, піч, стіл і – о Джізас – кришталеві салатнички й порцелянові радянські чашечки.
Коли в такій кімнаті тепло, дим виїдає очі. Коли нема диму – стає піздєц як холодно. Welcome до пекла.
Поки чоловіки пораються з вогнем, жінки канонічно наводять порядок і затишок. Чоловіки тупо відморожуються на предмет перевдягнутися в сухе, чим несказанно дратують жінок. Жінки зі злості взуваються у теплі капчурі1 й сидять, як засватані клуші, на ліжках, боячись поворухнутися, щоби дзенькотом заледенілих кінцівок не побудити ведмедів зі сплячки.
Коли я поряд зі Стоґнєвіч – лежу, сиджу, стою – вона трохи заспокоюється і в кімнаті навіть теплішає. Я не можу пояснити, що відбувається. Хоча, як правило, вільно теоретизую на подібні теми, корчачи з себе імпозантного шрінка [35] . Мушу похвалитися, що навіть мій персональний справжній шрінк каже, що все я розумію нібито й правильно, але як дати раду з діагнозами?… Як боротися зі Стоґнєвіч, почуття котрої не скидаються ні на просто дружбу, ні на комплекс гомосексуальних потягів? Як нормальний андроґін, я дуже чітко сортую флюїди і з перших секунд зустрічі з людиною можу впевнено сказати: гом чи не гом, розкута девушка, мерзка ревнива лесбійка чи одарка-на-засватан-ня. Не кажучи вже про градус нахилу стрілки вродженого й добре вихованого бісексуала.
35
Товсті плетені шкарпетки, переважно з овечої шерсті. Бувають із собачої – це ще корисніше. Для тепла можна натирати ноги котячим жиром. Сленґовий термін для психоаналітика, якщо я ще цього не казала.
Від Стоґнєвіч у мій бік жодних лесбійських флюїдів не надходило. Ні під розписку, ні за накладними. Єдина річ, що поступала на мої склади цілком безплатно і в необмеженій кількості – її дикі ревнощі. Постійні перепитування: «Ти мене точно любиш?» і періодичні заяви штибу епітафій: «Все, ти найшла мені заміну. Він (вона) точно краще, ніж я. Прощай, але я все одно завжди тебе любитиму». А потім, коли все устаканювалося, фінальне: «Ну ти ж мене не проженеш?…»
Я ніколи не збиралася її на когось міняти, проганяти чи засилати на заробітки з метою закупівлі для мене якихось там ґуччі-хуючі та інших життєво необхідних речей. Але чим частіше ставилися на луп усі ці звинувачення, тим важче мені було спілкуватися… з іншими друзями. Я ненавиджу вибір штибу «або я – або вони», а саме перед таким вибором мене подружка і ставила. Зрештою, подібні ситуації переслідують мене з дитинства: спершу, в період грання у ляльки під балконами, мене розривали дві Юльки. Потім, коли прийшла пора статевого дозрівання й стандартних сопель за сусідськими васями та женями, мене розтягувало між двома Надьками. Потім іще й третя додалася. З чоловіками якось було простіше – їх легко було віртуозно обманювати, а на міцному фундаменті самолюбства розбудовувати прекрасний епос про наше єдине й нероздільне кохання та унікальні стосунки.
Стоґнєвіч охороняла мене, як тигр охороняв би щойно вбиту ним антилопу. Втім, антилопа іще тріпалася й намагалася допомогти тигрові роззути очі: альо, ти це всьо сам не схаваєш, давай ділися з іншими, а то я ващє візьму оживу і поскачу світ за очі на вільні злаки савани…
Мабуть, ця вся біда лишилася в її житті з попередніх стосунків із іншою подругою. Ми здатні тягати за собою пересохлі рештки минулого на манер персидського кота, котрому до надто довгої шерсті під хвостом присохла какашка, і він, весь такий із себе красивий і гордий, на превелику радість любителів не котів, а собак, із нею носиться. Та Яся, якщо вірити словам Стоґнєвіч, взагалі була гімном рідкісним. Вона могла запросто подзвонити подрузі серед ночі, сказати, що от саме зараз їй конче треба з кимось поговорити, і не по телефону, а наочно, тож давай, дарагая, взувайся в помаранчеві ґріндерзи і пензлюй до мене – шо ж там, якихось чотири години спальними районами і окружною. Або ще, вже десь над ранок, годині по четвертій, підірвати Стоґнєвіч із теплого ліжечка, бо Ясі забаглося чорної шоколадки з горіхами, а за три квартали звідси є цілодобовий кіоск. Ну чи просто, посварившись і затаївшися на півдня, раптом ввірватися до туалету, де подружка блаженно вмостилася для справляння великої потреби, і зацідити з усієї сили тій у мармизу. Типу, вона все продумала і діяла виважено – грамотна помста. Або просто накопичилося. Харківські дівчата-риби – вони такі, фатальнуваті. Але саме після цієї туалетно-вирішальної миті любов Стоґнєвіч до Ясі як у воду впала. В каналізаційну.