Bitches Get Everything
Шрифт:
Долоріо відмовчувався. Всією цією історією насильницької евакуації Тріші та її «змінних близьких» з розкішної оселі він мало переймався. Робив лише конкретні пропозиції: живи у мене з моїми батьками. Тріша казала – ні. Живи зі мною за місяць на іншому березі. Тріша казала – ні. Тріша жила або в центрі, або на відстані десяти тисяч кілометрів від нього. Тріша завжди лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама тихенько чатувала на той найжирніший і найсвіжіший шмат, що наснився їй якось у дитинстві.
– Чим довше живу, тим простіше сприймаю радикальні
А сидячи в машині поряд із Долоріо вона було навіть плакала від того, що ця її вічно дефіцитна свобода врешті решт має погану звичку тиснути каменем їй на груди, то чи не вік це вже прийшов – ось яка хуйня залізала в кудлату голову! – коли свобода, ставши самоціллю, поводиться вже як дитинка-аутист. Утім, і Христос сумнівався. А Тріша, Тріша ж лише робила вигляд, що йде на компроміси, а сама хитро чекала. На жирнішу, красивішу, смачнішу, заможнішу й безумнішу Свободу.
– Ти ж воїн, а воїнам все похуй, навіть якщо вони й можуть часом розпустити соплі, – так уже казав Льотчик.
– Воїн, так воїн, – знизувала плечима Тріша. – На том і па-рєшилі.
А поміж тим їй було трохи сумно від того, що ніхто тут за нею не тужитиме, бо сама так заповідала: її не повинно бракувати геть нікому. Це ж не пазл у загальній картині взаємин, це просто глянець – покриваєш ним усі пазли, аби трималися купи й блищали. А не буде цієї глазурі, то й що? Пазли все одно не розпадуться. Їх триматиме клей.
00:00:01:14
Одна з моїх улюблених акторок якось зізналася, що пісяє в душі щоразу, коли там знімають її в еротичній чи будь-якій сцені. Ну як після такого я могла не взяти її у свій фільм? Цікаво, як поставиться до цієї милої звички Давид, а за сценарієм саме в нього з дівчинкою має бути водно-кафельна романтика.
Дівчинка ця йому дуже пасувала б за характером – епатажне ніжно-падлюче створіння з великим ротом і живими очима, що, здавалося, плавають по її обличчю, як риби по піщаному дну.
– – Your eyes are fish on a creamy shore… – наш оператор звідкись знав лірику Тома Вейтса.
– Точно, – кажу я, – Кириле, ти геніальний. Давай, наша героїня буде танцювати у фарах свого авта, того, в котрому, власне, і живе, під Тома Вейтса. І танцюватиме в густому-прегустому тумані.
– Ну добре, – знизує плечима Кирил. Дивовижний хлопець. Стільки всього знає і чомусь майже завжди зі мною погоджується. Це трохи висаджує, скажу я вам. Втім, із ним завжди можеш бути впевнена, що кадр вийде жирним. Він утікає від аматорського псевдодрайву так само завзято, як я від олд-скулу. Виходить непоганий симбіоз. А тепер ми таки вирішили зняти – на сяке-таке майбутнє – вставну новелу про дівчинку, що живе у своєму авті. Ну, пам'ятаєте, я якось про це нила Стоґнєвіч по телефону вночі.
– Трішо, ну і як ми всі ці огризки розкоші потім будемо шити докупи? – мав би запитати Кирил про чергову мою аферу. Але він не питав, бо вірив у мої монтажерські здібності. Продюсери вірили у здібності комерційні. А я у свої мистецькі. Як би заїжджено це поряд не звучало.
– І десь у тому ж тумані варто познімати, як подруга чи сестра героїні читає їй книгу по телефону, бо інакше їй у своєму спальнику
– Акторка вже є?
– Є, – кажу і набираю Ельзу, свою сестру, подумки вже ліплячи з вушних макаронів золоті гори, котрі їй зараз наобіцяю.
Ельза довго не бере трубку, потім каже, що в неї депресія і що з дому вона не виходить навіть по угорські сосиски.
Тоді я дзвоню Давиду і прошу його поїхати покидати у вікно камінці доти, доки вона не вийде разом зі своєю депресією. Благо, Ельза мешкає на першому поверсі. Бо інкаше Давид би мусив застосовувати свої клаймберскі навики… А ви знаєте, як у нього зі страховками…
Факт той, що Ельза врешті погоджується, за що отримує кіло угорських сосисок, 800 грамів з котрих з'їдаємо, здається, ми з Кирилом.
Дивовижно, як машина не лишається без глушника і взагалі не лишається навічно у тій мокроті, через яку нам довелося пертися по туман. Туман – субстанція непевна і, як сказали би рашени, «себе на умє» – де схоче, там і з'явиться, коли захоче, тоді й зникне. От мудак, – каже про нього Давид.
Я мовчу, бо мені просто приємно сидіти поряд із ним у машині і ганятися за туманом. Якийсь у цьому сумний символізм. Нарешті ми знаходимо дивне дерево неподалік від річки, а значить, у тумані. Якась аж кельтська, а то й готична естетика, сахаюся спершу я, а потім думаю, що, мабуть, таки не готична, бо на дереві є листя й ніхто його не підпалював і не доводив до тужливого скрипу, і нема написів скривавленим манікюром типу «Ми все здесь сдохнем». Так що все в порядку. На це дерево Ельза мусить вилізти і звідти читати книгу. Злостивим напівшепотом.
– Ну що, надів ліхтарик, – Ельзі простягають чуперадло з резинками, що кріпляться на голові навхрест. Ель пробує, чи зможе вона так читати книжку.
– Абсолютлі, – каже вона.
– Тоді вперед.
Дивлячись, як кучерява дівчина з ліхтарем на лобі, в яскраво-червоному піджаку, чорно-білій пишній довгій спідниці, коричневих колготках і капцях на підборах із золотими пряжечками – а, ще й із яскраво-бірюзовою сумкою в руці – дереться на дерево, аби почитати книжку, я думаю: ні хуя собі, що твориться в моїй підсвідомості.
00:00:01:15
От уже четверту годину в літаку я п'ю червоне – а не біле – вино і реву як дурна. Спершу від фільму про собачок, що 150 днів виживали в Антарктиці, пізніше вже від заходу сонця за ілюмінатором і пісні What Else Is There. А, так. Іще від розкаяння за щоденне бажання померти. Я, знаєте, зараз лечу просто в епіцентр землетрусу, що тиждень тому вбив три тисячі людей. Три тисячі. Уявляєте цю цифру? Не теракти, не випадкові вибухи, не потонулі кораблі… Ну от, а тепер там обіцяють виверження вулкана. Того самого, що за тридцять кілометрів від нашого дому… Мама сказала, що посивіє, і я набрехала їй, що лечу в Австралію, а там усе спокійно. Отак я сказала. А потім сама плакала, що так мало людей заплачуть за мною, такою собі Трішею Торнберґ. Хто? Дід, бабця, мама, тато і сестра Ельза. Виходить, що я не маю права на смерть, інакше ці п'ять дуже важливих для мене людей засмутяться. А всі інші просто сприймуть мою смерть як культурне явище. Ну що я вам скажу? Вам – нічого. Ліпше скажу щось Богу.