Буба
Шрифт:
— У такому випадку, твій одяг теж, — усміхаючись, зауважив батько. — Хоча… — розумував він, силкуючись зняти черевики, — ксьондз Корек, напевне, любить такий обтислий пурпур…
— А звідки тобі про це відомо? — мати завжди дратувалася, коли батько, запеклий атеїст, намагався коментувати її філософські погляди, зокрема ті, що стосувалися релігії.
З кухні визирнула Бартошова.
— Риба! — голосно сповістила вона.
Буба подумала, що якби риба, про яку всім нагадала Бартошова, була ще жива, могутній голос домробітниці безсумнівно вбив би її.
— То нині
— Тебе це не повинно обходити, — холодно проказала мати. Вона вважала, що справжній атеїст має бути послідовним у своїх переконаннях, так само, як істинний католик.
— Я щось не те почув? — з дідусевої кімнати визирнули пишні вуса. — Знову риба? Навіть під час війни я харчувався більш різноманітно! Якщо пам’ять мене не зраджує, учора теж була риба!
— Ні, дідусю, — заперечила Буба. — Учора лише пані Коропова дзвонила.
— То й що! — дідусь був помітно роздратований. — Я ненавиджу таку кулінарну одноманітність. Під час війни…
— Під час війни ви були у Франції, — нечемно втрутилася мати.
— До всього, ще й з тією хвойдою, заради якої татко покинув свою першу дружину, Марисину маму, — мстиво додав батько.
— Моя перша дружина зовсім не була Марисиною матір’ю, — дідусь намагався змінити тему аж ніяк не на кращу.
— І ви мешкали із цією хвойдою над готелем «Асторія», у якому не діяли окупаційні закони, — безжально продовжувала мати. Вона, мабуть, розправилася б з усім дідусевим минулим, якби не годинник.
— О Боже, я мушу бігти! — згадала вона, змагаючись із затісними туфлями.
Вона цьомкнула Бубу, погладила чоловікову чуприну й залишила після себе легеньку хмарку парфумів.
— Моя доня пообідає зі мною? — на відміну від дідуся, батько не протестував проти риби. Він з’їв би її цілу купу. У нього вочевидь був чудовий настрій.
— А тестя не запрошуєш? — дідусь посилено шукав причину, щоб посваритися. Походжав передпокоєм і голосно сопів.
— Риба мені особливо смакує у вашому товаристві, — запевнив його батько, прямуючи до столу. — Шкода лише, що ви її не любите.
— Я Бартошової не люблю, — тихенько прошепотів дідусь, переступаючи магічний поріг їдальні. — Ця лиха жінка колись доведе мене до клінічної смерті. Коли це станеться, — продовжував він, запихаючи за комір лляну серветку, — мій заповіт знайдете ліворуч у секретері.
— Заповіт? — батько недовірливо глянув на Бубу. — А що такого в цьому заповіті? Адже у вас нічого особливого немає!
— У мене є гідність, — гордовито підкреслив дідусь і зробив таємниче обличчя. — Тому я хотів би спочити у Швейцарії, поруч із моєю другою й коханою дружиною. Твоєю бабусею, — тицьнув пальцем у Бубу, — і твоєю тещею… — заявив він, свердлячи зятя проникливим поглядом.
— Не думаю, що це можливо, — не здавався Бубин батько. — Адже матуся-покійниця у своєму заповіті записала, що тато не може знайти вічний спокій поруч із нею.
— У неї теж була власна гідність, — тактовно зауважила Буба.
— Якщо пан Генрик не обідатиме, то я розповім, де я вас бачила востаннє, — Бартошова височіла над його тарілкою і з огидою придивлялася до розквецяної риби, у якій
— Батьку, ви знову були в «Спортлото»?
— З усією пенсією! — закінчила зловтішно Бартошова, гордовито покидаючи їдальню.
— Уб’ю цю гарпію. Бігме, колись візьму й уб’ю… — дідусь поблід і, як завжди, коли нервував, захрипів.
— Бубо, — батьків голос звучав благально, — я б не хотів, аби мама про це довідалася. Це трохи з моєї вини, бо в середу було моє чергування…
— А в інші дні чергую я, — зітхнула Буба, наливаючи дідусеві мінералки.
Хрипіння поступово стихало.
— Коли ви вже дізналися, скажу вам, що я був за крок до успіху. Наступного разу…
— Наступного разу не буде, — рішуче перебив його батько. — Як покарання пробудете дві години на самоті.
— Я ціле життя пробув на самоті, а він вирішив покарати мене двома годинами, — буркотів дідусь, готуючись вийти з-за столу.
Буба не могла заприсягтися, але була майже впевнена, що перш ніж повернутися до своєї кімнати, дідусь висолопив у бік Бартошової свого чималого язика.
— Як твої справи, Бубо? Усе гаразд?
Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на «Міс Сайгон», хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих.
Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих.
— Знайшов, — зрадів він, витягнувши якісь папери. — Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне.
— Телевікторина чи якесь інше шоу? — Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії.
— «Повір мені».
— Що? — здивувалася Буба.
— Бубо, це така назва. «Повір мені» — організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління… — аж сяяв батько.
— Жахливо, — коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога.
— Жахливо? — не зрозумів тато. — Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей…
— Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. — Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї.