Буба
Шрифт:
— Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших.
— А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху?
— Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти…
— Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати?
— Ну, це інша справа.
— Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків.
— Але
— Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.
ГІЛКА НА ГРУДЯХ
— Ти підлий і несправедливий! — хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему «Згода будує, а незгода руйнує».
Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері.
— Ти дещо забула! — уже вкотре вигукував він. — Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся!
— Колись я взагалі не повернуся! — захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. — Ти класичний тиран! — продовжувала вона, не стишуючи свого альту. — Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю «Вектрою»!
— Я можу ходити пішки! — батько вочевидь не був зацікавлений мирним розв’язанням конфлікту. — Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… — пролунала його погроза.
Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї сягнула по навушники. Зрештою, завдяки цим скандалам вона знала напам’ять усі найвідоміші концерти для скрипки з оркестром. Вона не встигла увімкнути диск. У дверях стояв дідусь і голосно шепотів:
— Ця сварка гірша, ніж попередня. Перед нами тиждень тиші.
— Менше, — так само пошепки відповіла Буба. — Помиряться післязавтра, бо підуть разом до театру.
— Можуть не піти, — вів своєї дідусь.
Немовби підтверджуючи його слова, мати істерично підвищила голос.
— Нікуди я з тобою не піду! — зарікалася вона крізь сльози.
— Підуть, — переконувала дідуся Буба. — 3 великої хмари малий дощ.
— А що сталося?
— Учора маму з міста привіз пан Мишка, той суддя, з яким вона була на прем’єрі «Феміди в літературі».
— Красунчик! — цмокнув дідусь, але швидко замовк, бо до нього наближалась Бартошова.
— Замість того, щоб підслуховувати, могли б і в магазин піти. Нині будуть гості, треба приготувати шведський стіл.
— То в нас є шведський стіл? — щиро здивувався дідусь.
— Ось список і гроші, — безапеляційним тоном наказала Бартошова. — І пильнуй дідуся, Бубо, щоб він знову кудись не зник, як останнього разу.
— Останнього разу зникла моя донька Марія, — нагадав дідусь трохи ображеним тоном і подався шукати черевики.
Прогулянка засніженими вулицями між магазинами належала до його улюблених занять. Роздивляючись вітрини, він тішився, як дитина. Особливо полюбляв
Найдужче дідусь цінував відділ алкогольних напоїв. Продавчині добре його знали й відразу з’являлися, почувши за полицями його гучний голос. Вони розуміли, що він нічого не купить, але старенький був просто чарівний і так цікаво розповідав про довоєнні горілки, що невдовзі його оточувала юрба покупців, неначе дідусь проводив у супермаркеті екскурсію.
Цього разу Буба нервово зиркала на годинника, а тоді благально дивилася на діда.
— Прийдемо сюди завтра, — обіцяла вона йому, ніби той був вередливою дитиною. — Бартошова нас уб’є, — погрожувала дівчина, марно силкуючись припинити дідів монолог.
Коли нарешті, після тривалих суперечок, вони вийшли із крамниці, Буба не приховувала свого розчарування.
— Мені так залежало на тому, щоб встигнути… — промовила вона ледь не крізь сльози, — а тепер уже запізно.
Дід поглянув на онуку, немовби вперше її побачив.
— Куди встигнути? — поцікавився він. У дідусеві вочевидь озвалися приховані докори сумління.
— Байдуже. У мене однаково жодних шансів, — Буба сповільнила кроки. Пленталася, як приречений до смертної кари, що до останнього вірить у власну щасливу зірку.
— Послухай, а що, коли я сам дотягну всі ці покупки? А ти можеш узяти таксі й устигнеш.
Буба сумовито глянула на старенького.
— Нічого не вийде, — зітхнула. — Я тебе не можу залишити, бо ти відразу побіжиш по квитки спортлото. До того ж, на таксі треба мати грошики, а звідки їх узяти, коли ти цього місяця все дощенту програв?
— Тут ти помиляєшся, — дідусь, усміхнувшись, продемонстрував свої гарні порцелянові зуби. — По-перше, на таксі я завжди нашкребу, а, по-друге, нині мене спортлото не цікавить, бо я грав учора. Давай торби й зникни! — вигукнув він, простягаючи Бубі п’ятдесят злотих. — Гроші повернеш законним способом. Виграєш у мене в бриджа, то я тобі спишу борг.
— Я ж не виграю, — спохмурніла Буба.
— Інколи дурним щастить, — втішив її дідусь. — Скажи краще, куди так поспішаєш…
Буба засміялася. Цьомкнула діда в зморщену щоку.
— Розповім, коли повернуся, — пообіцяла вона й помчала до стоянки таксі.
— І не занадто худа, і не затовста. Щоправда, не така вродлива, як довоєнні актриси, чи хоч би Марися, але нічого їй не бракує. Якби ще трохи краще грала в бриджа… — подумав дідусь про онуку.
— Добре, Бубо, що ти вже повернулася, — дідів шепіт лунав, як ударні джаз-бенду. — Вони мені влаштували жахливий скандал за те, що я не знав, куди ти пішла. Це їх так об’єднало, що вони перестали сваритися, а до мене поставилися, наче до судді Мишки, — дідусь плямкав, витискаючи губами сік з помаранчі і, незважаючи на прочуханку, виглядав страшенно задоволеним собою.