Буремні дев'яності
Шрифт:
Мені треба було поїхати в Південний Хрест, щоб зробити заявку. Я пообіцяв не вживати ніяких заходів проти Телбота і його молодчиків, якщо вони не чіпатимуть нашої ділянки і дадуть Фордові спокій. Навіть місце їм показав, де вони також могли непогано розжитись. Ми там за три дні взяли п’ятдесят унцій; та їм цього було мало. Разів двадцять ми були на ділянці, показували їм свої заявочні кілки. І все-таки Форд мусив знову і знову їх одганяти. Поки я їздив, він допоміг їм закілкувати поруч з нами ділянку на чотирьох. Ось, хлопці, як було діло, і більше мені нічого додати.
Форд, як видно, був справжній скупердяга. Завжди понурий
Він казав, що вів напувати коней до водойми і це йому попався перший самородок у Мушиній Низинці. Того дня вони з Артом назбирали там же вісімдесят унцій, включаючи й самородок на п’ять унцій. Коли в них набралося близько трьохсот унцій, вони вирішили повернутися в Південний Хрест. В той час там страйкували гірники, жити було важко, і сотні людей готові були кинутись шукати золото при першому натякові на можливу удачу.
Бейлі і Форд у той перший приїзд не зробили ніякої заявки на знайдене розсипне золото; вони лише запаслися харчами й подалися назад, сказавши, що мають намір розшукати Джека Рейді та його напарників і подивитись, як у них справи.
Рейді та його напарники стояли табором поблизу водойм. Бейлі і Форд спустились до них, признались, що знайшли дещо, й запропонували Рейді трохи затриматись і пошукати довкола: адже розвідку можна провадити й спільними силами. Це, звісно, був трюк, розрахований на те, щоб збити Рейді із сліду. Та виявилось, що в Джека і його товаришів кінчаються припаси й вони збираються повернутись у Південний Хрест.
— Коли останній з них щез з наших очей, ми від радості підкинули в повітря капелюхи, — любив додавати Форд з хитренькою усмішкою на понурій фізіономії. — А коли повернулись у Мушину Низинку, отоді Бейлі і знайшов у вивітреному кварці багату жилу. Я обнишпорив увесь кряж і натрапив на золото в обох його кінцях — і з півночі, і з півдня. Золота було більше, ніж ми могли забрати з собою. Я заходився шити мішки, а Бейлі пішов ловити наших коней. Води там було дуже мало, коні зайшли далеко, й треба було поморочитись, щоб їх пригнати.
Коли раптом з’являються три молодики і стають табором просто біля нас. Вони весь час позирали на нашу ділянку. Якось уранці вони попросили мене показати їм наші заявочні кілки. Я показав. Ми пройшли мимо золотоносного пласта. Його ще ніхто не чіпав. Я повернувся в палатку й продовжував складати добуте нами золото в мішки.
Бейлі повернувся надвечір. Він запитав, чи навідувався я до пласта. Я відповів, що лише показав тим хлопцям кілки.
— А вони там були й забрали купу золота, — сказав Бейлі.
Наступного ранку Бейлі пішов до табору Телбота, і вони повернули йому частину золота, одначе далеко не все що взяли.
Навколо табірних вогнищ вибухали запальні суперечки. Одні вважали, що Томмі Телбота разом з його напарниками пошили у дурні: всі права на знахідку за ними. Інші доводили, що всі права за Бейлі і Фордом, навіть якщо вони й перенесли свої кілки, аби прилучити до своєї ділянки багату жилу, — бо ж Телбот і його хлопці самі знають, що вони ніяких кілків не ставили.
Дінні, Олф
Якось, длубаючись на ділянці Бейлі, кілька хлопців напали на багате розсипище. Бейлі і Форд закілкували ділянку під розробку руди, і тому, як запевняли досвідчені старателі, всі мали право добувати розсипне золото навколо пласта. Так чи не так, а їхню ділянку приступом взяв цілий натовп, і почалася страшна колотнеча за золото. Люди греблися в землі голими руками, штовхалися й падали одне на одного, охоплені нестямним бажанням ухопити хоча б якийсь там кавалочок запорошілого червонястого металу.
Бейлі побіг за інспектором, який приїхав разом з ним з Південного Хреста. Коли інспектор Фіннерті прибув на місце подій, старателі виклали йому суть справи й зажадали, щоб він розсудив, чи мають вони право на розсипне золото на ділянці, взятій під розробку руди. Інспектор Фіннерті сказам що, згідно з діючими правилами, власники ділянок мають виключне право на будь-яке золото в межах двадцяти футів навколо пласта, але поза цими двадцятьма футами кожен може робити заявки на розсипне золото. Як тільки Дінні зметикував куди гне інспектор, він вислизнув з натовпу й оголосив себе хазяїном ділянки, що впритул підступала до переритого розсипища. Він закілкував її й одразу взявся до роботи, а ввечері показав своїм напарникам двадцять унцій золота.
— До біса золота знайшли ми на тому узвишші, — розпові-1 дав Дінні, — та не менше і в низині, яку ми назвали Картопляним Полем, бо там траплялись самородки завбільшки з картоплину, а вагою в чотири, п’ять і навіть сім фунтів.
З кожним днем у табір напливало все більше людей — верхи, возами, пішки. Фургони підвозили продовольство й старателів. Партія за партією вирушали в чагарникові зарослі, обстежуючи місцевість в усіх напрямках. Дінні занепокоївся. Розсипне золото його не дуже приваблювало. Йому кортіло на більше: податись на розвідку, знайти багатий пласт і взяти дозвіл на розробку руди, щоб зрештою таки збити добрі гроші. Олф і Моррі погодились працювати на розсипищі, поки Дінні буде відсутній.
Незабаром з Південного Хреста до Кулгарді став ходити диліжанс. З’явились каравани верблюдів. Коли великі незграбні тварини в супроводі погоничів-афганців, погойдуючись, потяглися низиною, чітко вимальовуючись проти ясного блакитного неба, місцевість набрала якогось нового, чужоземного вигляду. Серед рудокопів і старателів, акціонерів, агентів промислових компаній, власників «пансіонів», торговців м’ясом та бакалією, приваблених сюди золотою гарячкою, можна було зустріти представників усіх національностей світу.