Частина друга

Меньшов Олександр

Бльше за все мен сподобались оч, як свтилися якимось дивним блиском. Я мимовол посмхнувся, вдчуваючи себе хлопчиськом. З боку, мабуть, виглядаю дурнувато.

– Доброго вам дня! - промовив я, злегка вдкашлявшись.
– Послухайте, шановна пан, мен тут кмнатку пдшукати треба... невеличку... Дня на два, може три. Чи не знайдеться у вас чогось вльного?

– Отчго же нт... Чому ж н!
– голос у За був занизьким, грудним, але примним.
– Якраз одна така звльнилася. Нагор.

– Чи зможете потримати

до вечора?
– я полз за грошима, але жнка жестом показала не поспшати.

– Притримаю звичайно. Ви заходьте, як буде час.

– Сподваюся, у вас тут годують непогано, - я знову втягнув носом тепле повтря, що струменло з подклету.

Хазяйка трактиру мило посмхнулася та мабуть хотла ще щось промовити, але звдкись пристрибала двчинка з двома кружками ягдного квасу.

– Нат!
– галасливо крикнула вона, ставлячи х на стл. У тут же додала: - Халодний!

– Тихше, Лзо!.. будь-ласка... Що ж, - Корчакова повернулася до нас, - звертайтесь, коли буде потреба!
– хитнула головою та пшла геть.

Ми з Савою одним махом осушили сво кружки, потм розрахувалися вирушили вниз до воза. Я не втримався озирнувся вбк За. Та щось говорила свом помчницям, але наче вдчула мй погляд озирнулась у слд, одночасно червонючи, буцмто зрла ягода.

– Понравлась?
– пустотливо проговорив Сава.
– Да, двка что надо! Потому Зай клчут... Хотя нрав у нйо, скажу чсно, порой крутой!

Ми сли на воза та рушили в порт. Возилися з зерном майже до вечора. Потм Копил збрав всю артль подякував всм добрим словом. Кожному роздав належне, а коли черга дйшла мене раптом сказав:

– А ти правда парнь ловкй да работящй! Услав мн тбя успл расхвалть... да Сава говорт только добро... Држ полтнк... сврху щйо пятак... Ето больш, чм общано...

– Дякую, - посмхнувся я.

Позаду почулися чись невдоволен голоси.

– А айда-ка, братци, в трактр!
– заявив Копил.
– Всх угощаю пвом. А ти, Ратмр, как? С нам?

– Та я б повечеряти був би радий... не тльки пива випити...

– Ех! Общал, так тому бить. Братци, всх угощаю обдом!

Трохи вмившись, ми галасливим натовпом вирушили до Корчаково. Копил всю дорогу смявся розповдав сальн стор.

– Так ти откль такой ловкй прпхался?
– спитав один з хлопцв Мухова, тоном, скажу вам, який не передвщав нчого примного.

Вн проштовхнувся крзь свох товаришв та навть встиг зачепити мене. Навмисно, чи випадково, проте стусан в плече був чутливим.

– Он с Тмноводья, - вдповв замсть мене Сава.
– Ти, Мрон, до людй-то н цпляйся... Лучьш свою б лнь отбросл да за ум взялся.

– А кто тут цпляца?
– хлопець, якого назвали Мироном, гордовито задер носа. Вн знову штовхнув мене в плече.
– Как тбя клчут?

– Ратмир, - кинув я, поправляючи впавши торбу.

– Мир... Рат-мир, -

здаться передражнив мене Мирон.
– Ну-ну...

– Ти б полегше, чи що, - примирливо кинув я хлопцю, пднмаючи свою ношу.

– Ох уж ето ваш нарч!
– занадто голосно промовив Мирон.
– Полний Новоград тмноводнцв наблся! Пройт нгд!

– Щось я не зовсм розумю. Що тоб не подобаться?

– Что ти там млш? Что проквакал? Совсм тбя не пойму... Н слова! Ти на каком лопочш? А?

– По канйськ.., - чесно кажучи, я навть впав в легкий ступор.

це, здаться, ввело Мирона в оману. Тому хлопець нахабно випростався, та вже бльш голосно додав:

– Чво? Каком, к Нхазу, канйском? Чушь! Ви в свойом болот... в Тмноводь... да на них Сарном забитих алодах... ви там совсм людской облк потрял! На канйском он говорт! Ето како-то дурно нарч... спорчний малограмотним житлям Тмноводья канйскй язик... сл ви созволл прпрца сюда з свого болота, то будьт любзни говорть на чловчском язике! Ваша ж рч, ето н что но, как смсь нпонятно ч'х слов... Пркручних... прначних слов...

Я розгублено подивився на Мирона, потм на Саву, на Копила, на нших хлопцв. Десь в середин почало бурлити, закипати...

– Мрон, ти вобщ уж.., - сердито заговорив Мухов.
– Какова хра сйчас напльол?

– Копил, я давно тб хотл сказать, - злобно огризнувся хлопець, - что ти в послдн врмя частнько нанмаш вот такх голодранцв... платш м побол мого.

– Да д ти в сраку!
– насупився Копил.

– Сам ви вс дт! А ти, жаба тмноводнская, вал в свойо болото! Н совтую гулять по городу!
– крикнув Мирон та пшов соб геть.

Я стиснув кулаки, ледь стримуючи себе. Оце мене привтали в перший день прибуття.

Копил сердито сплюнув на землю та неголосно вилаявся. Потм пробурмотв, що Мирон дурень, не слд на нього звертати уваги.

Мене ж ще трохи тпало. Навть не розумю, як втримав себе та не захав Мирону по пиц. Можливо через ту ж розгубленсть, неготовнсть до подбно ситуац.

– Ладно, дьом в трактр!
– сказав Копил та рушив першим.

Десь за чверть години ми вже розмстилися за широким дерев'яним столом бля червоного вкна. Всередин в правому кут недалеко вд сходв грали весел музики.

– Пва!
– гаркнув Копил двчатам.
– Ей! Пва нам!

Я ти часом знайшов господиню попросив показати кмнату. Ми з нею пднялися аж на третй поверх.

– Ота, - вказала рукою на двер Зая. Вона витягла ключ, вдмкнула замок та штовхнула стулки.

Це була невелика комрчина з маленьким слюдяним вконцем, так таким, що тльки визначати час доби. Однак тут було все дуже затишно, а постль пахла якимись свжими травами.

– Взьмть все ж завдаток, - я простягнув Корчаковй п'ятак, який отримав вд Копила. Потм кинув свою торбу в дальнй кут.