Диваки

Комар Борис Афанасьевич

Проте найбільше прикрощів заподіяв Шморгун своєю появою Сашкові.

"Це тепер тато під’їде машиною, забере і одвезе до самогонниці те, що вкрав Шморгун".

Його нестерпно тягло податися слідом за сторожем. Може, все-таки вдасться відговорити батька. Та як тут кинути роботу? Що тоді вчителька і товариші подумають?

Але невдовзі така нагода випала.

У Миколи поламалася лопата.

— Сходи на сушарню, візьми іншу, — порадив йому дідусь Артем.

— Еге, сторож не дасть.

— Скажеш,

я звелів.

Сашко відразу зметикував і запропонував Миколі:

— Хочеш, бери ось мою, а я збігаю.

— Давай, — охоче погодився той.

Разом із Сашком повіявся і Кудлай. Йому нічого було робити в яру. Захотілося погребтися в купах свіжої землі — хлопці стали жбурляти на нього грудки, побіг за возиками, теж не догодив — прогнали, щоб не плутався під ногами.

Пробігаючи колгоспним садом, Кудлай натрапив неподалеку від сушарні на яму, на ту самісіньку, в якій колись відсиджувались Микола і Сашко, стан гмикати, аж поки підійшов Сашко, заглянув і помітив у куточку зіщуленого зайчика тушкана. Тупцяв па місці, ніяк не міг придумати, як витягти звірятко. Врешті, вхопив з-під яблуні підпорну, ткнув під саму мордочку зайчаті.

— Трусь, трусь, трусь! — покликав.

Але звірятко ще більше згорнулося в клубочок і наполохано заблискало очима. Сашко зрозумів, що по тичці заєць не полізе, тому став на коліна, нахилився і помахав рукою, так хотілося йому витягти тушканчика.

Коли він занадто перехилився над ямою, відвалилася брила землі і разом з ким шелеснула вниз.

Сашко майже не забився, лиш злякався.

"Що тепер робити? Як вибратися з ями? — охопив його розпач. — Може, по тичці?"

Тушканчик навіть не тікав од нього, Сашко узяв його на руки, погладив. Скільки разів ганявся ввечері по леваді за меткими звірятами і ні разу не зловив. А тепер усі хлопці заздритимуть.

Кудлай стояв над ямою, повискував нетерпляче, крутив хвостом, сподівався, мабуть, що Сашко викине йому здобич.

Але Сашко сховав звірятко в пазуху, приставив до стіни тичку, подерся по ній. Уже виліз до половшій, коли це тичка — трісь, і впав на дно ями.

"Оце халепа! — злякався хлопець. — Сам зроду пе вилізу. Того разу дідусь витягав…"

Став гукати, думав, хтось почує, прибіжить.

Кричав довго, поки не охрип. Та ніхто не з’явився. Кидав угору картуз — може, хто-небудь побачить. Закінчилося тим, що картуза вхопив Кудлай. Держав у зубах, грайливо дивлячись на хлопця.

Сашко взяв грудку, жбурнув на собаку. Той заскавучав, побіг і більше не приходив.

Скоро в хлопця заболіли руки від кидання. Він знову вхопився за поламану тачку, як за рятівний круг. Зняв пасок, перев’язав тріснуту палицю, повісив на неї піджак і вистромив з ями. Потім нагріб купку сухого листя, присів на неї, втомлений, розгублений, наляканий.

Уявив, що буде далі. Невдовзі повечоріє, всі

підуть з яру. Микола, звісно, навідається до нього додому. Не застане, подумає — до матері пішов, адже казав йому, що збирається до неї в гості. Батько теж так подумає. Привезе сулію самогонки, пиячитиме з Шморгуном. Доведеться сидіти в цій ямі цілу ніч…

А розбурхана уява малювала ще страшніше.

Може початися довгий осінній дощ. Тоді вже в сад ніхто не загляне і завтра, і післязавтра… Навіть дідусь Артем і сторож не прийдуть. Чого їм сюди іти? Яблука і груші зняли, лежать у погребах, сушарню замкнуть. От і гибітиме тут, доки не скоцюбне від голоду й холоду.

"Що я наробив, дурний! Що я наробив! — картав себе Сашко. — Треба було хоча б Кудлая не проганяти, хай би товкся коло ями. Може, помітили б його. Тепер як про себе сповістити?.."

…Микола вже кілька разів поглядав у бік колгоспного саду.

"Чого так довго не повертається Сашко? Невже втік? Ні, Сашко не такий!.."

Раптом помітив: з-за горба вискочив Кудлай. Несе щось у зубах. Чи не ховраха піймав?

Собака, обминаючи ями і купи землі, підбіг до Миколи й поклав біля його ніг заслинений картуз.

— Чий це? — спитала Валентина Михайлівна.

— Сашків, — одразу впізнав Микола.

— Ось бачиш, казала — помічник у вас добрий. Вже картуза носить, а там іще щось робитиме.

— Аби він уроки робив за нас… — пожартував Микола.

Посміялися й знову взялися за діло.

Минуло ще з годину, Сашка не було. Тепер уже занепокоїлась і Валентина Михайлівна: "Де він застряв? І чому це Кудлай приніс Сашків картуз?.."

— Слухай, Петренко, може, з Сашком щось сталося? — підійшла до Миколи. — Пішов і як у воду впав.

— Хтозна… Я сам думав. Тільки що могло таке трапитись?

— А може, збігаєш, узнаєш?

— Добре. Хай тільки моїх ям ніхто не загортає. Сам загорну, як вернуся.

Застромив лопату в купу пухкої землі, натягнув на голову картуза.

— Або почекай, ось і я піду з тобою.

Сказала щось діду Артему, махнула до Миколи рукою:

— Ходімо!

Вони вибралися з яру на дорогу, попрямували попід посадкою, щоб не блукати стежками.

Слідом за ними подався і Кудлай. На половині дороги почав гавкати й забігати в посадку.

— Чого він туди тягне? Ану, куди поведе, — звернула й собі з дороги Валентина Михайлівна.

Перетнули посадку. Кудлай повів далі, в сад.

Раптом запримітили між деревами щось чорне. Саме туди і тягнув собака. Зупинився, хвостом крутить.

"Яма для гусені, у якій ми сиділи, — згадав Микола. — Невже Сашко знову там? Еге ж, он і піджак його висить на тичці".

Заглянув у яму, так і є — тут.

— За що він тебе знову вкинув? — здивувався і обурився Микола.