Диваки
Шрифт:
Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.
— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.
— Звичайно, допоможемо!..
— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.
— Ні! — загукали школярі.— Ми на цілий день понаїдалися.
— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.
Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.
За якусь годину разом із городницями
Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.
Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.
— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!
По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко "завів мотор", увімкнув "важелі" на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.
Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:
— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.
Довелося пілотові робити "вимушену посадку" і разом із "пасажирами" сходити на землю.
Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:
— Покажіть, яких це ви квітів назбирали?
Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.
— Знаєте, як ця називається? — висмикнула — з букетика маленьку жовту квіточку.
— Жовтець.
— А ця?
— Гусячі лапки.
Раптом од млина пролунало пронизливе:
— А-а-а-а!..
Всі здригнулися, повернули голови на крик.
"Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…"
Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.
Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.
"Вбився…" — шугнула в голові думка.
Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.
Опудало!.. Солом’яне опудало!..
— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.
Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.
Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?
Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.
— Негіднику!.. — процідила крізь зуби і ляснула його по щоці долонею.
Закрила обличчя руками, знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.
— Плаче… —
— Петренко, підійди і пробачся, — загомоніли дівчата.
Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.
— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців.
Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.
Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.
— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.
— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі.— Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..
Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.
— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!
Навіть не оглянувся.
— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.
Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.
Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.
Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.
Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: "Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся". І бувайте здорові!
Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.
Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.
Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:
Гав, гав, гав! — знадвору.
Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.
Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!
"Не пущу!" — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.
Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.
Микола — нічичирк.
— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.
— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки.