Диво

Загребельный Павел Архипович

Сивоок теж часто вимандровував у пустельність острова, тинявся понад морем, там вимріював свій врубаний у камінь монастир і візерунчастий храм над ним, прикрашений мозаїками в двох панівних барвах: зеленій і синій - барви моря й неба, у двох стихій, в змаганні з якими жив острів; мозаїчну композицію усталив сам ігумен, для нього мистецтво не важило нічого, і він діяв у твердому переконанні, що вимагає тої чи іншої композиції не він, бідний і упосліджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутній господь, в його уявленні про всі справи земні бог, вимагав навіть точно визначених барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої наміри, в ньому, як завжди перед початком роботи, народжувалася

непохитна впертість, він ходив понад берегом моря, підсвідомо визбирував нові й нові відтіння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не було серед каміння, висвічувалася з передвечірніх глибин моря лазуровість, холодна зеленість патини і м'яких мохів виникала на зміну сірокамінній барві, що затоплювала острів, ніби м'який дим; він відчував у собі дивне могуття; ось, зібравши всі барви моря і неба, він вихлюпне їх навознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого ні зміг доконати сам Всевишній в день творіння, - така сила художника. Тож слався, художницьке вміння, з яким ніщо в світі не порівняється ніколи!

В своїх мандрах Сивоок несподівано натрапив на дівчину. Побачив її спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й він, так само спускалася до води, дерлася на стрімчаки скель, видно, мала якесь діло її наміри не могли збігатися або хоч перехрещуватися з намірами Сивооковими), промайнула перед ним і зникла, а він не став ні наздоганяти її, ні ждати повернення; але незабаром сталося так, що знов спіткав дівчину в тих самих місцях, уникнути зустрічі вже не міг, їхйі стежки все ж перехрестилися, вони зустрілися коло самої води, під зволоженою диханням моря сірою скелею; зустріч мало скидалася на зустріч Одіссея і Навсикаї, дівчина не простягла йому дазустріч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби він був одним з тисяч каменів, вона йшла, мов сліпа, ступала обережной повільно, потім, знов, як сліпа, простягла руки до моря, глибоко зітхнула й тихо промовила:

–  Іс-са!

Мала на собі зовсім мало з одягу: грубо плетений з морської вибіленої трави мішок, який тримався в неї на одному плечі, голорука, голонога, тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навіть під широким трав'яним міхом, чорне волосся буйно спускалося на плечі, брудне, мабуть, ніколи не вмиване обличчя, важко й сказати - гарне чи погане, брудні руки, ще брудніші, в струпах і ранах, ноги, на яких дівчина не мала навіть дерев'яних сандалій, що захищали б її від ударів об камені.

–  Здрастуй!
– сказав їй Сивоок.
– Ти хто така?

–  Ic-ca!
– не слухаючи його, шептала своє дівчина. Він підійшов до неї, доторкнувся до руки.

–  Хто ти?

–  Іс-са!
– сказала вона до моря, потім поглянула на Сивоока, посміхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменів під ногами, бо посмішку свою супроводила якимсь болісно-покірним схиленням голови.

–  Хоч би вмилася, - жартома сказав Сивоок, - море коло ніг, а ноги брудні. Хіба не соромно? Дівка ж!

–  Ic-ca!
– так само посміхаючись, сказала дівчина.

–  Та ти що: дурна, може?
– Сивоок відступив од неї. Годилося б сотворити молитву, якби належав до богомільних. Бо в дівчину явно вселилися дияволи. Ну так, а що ж тоді про ігумена та його іноків, од яких теж отак не діждешся ніколи слова, хіба що їм закортить тебе вилаяти?

–  Ну, гаразд, - сказав мирно Сивоок, - раз не хочеш умиватися, діло твоє. Іди собі, а я трохи покупаюсь.

–  Іс-са!
– прошепотіла дівчина й подерлася вгору на розпечені камені.

За тиждень зустрів її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятниці, день, коли за роботу

братися гріх, зате не гріх було Сивоокові лежати під своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокійно думати. Власне, й не думав ні про що. Іноді довколишня пустеля викликає таку саму порожнечу й'у тобі самому. Просто мав.приємність від непорушного лежання, від лоскоту хвиль, від тиші, від думки про те, що в затінку під каменем лежить у нього добрий окраєць ячмінного хліба й глек з червоним вином - речі, які й не марили-ся Одіссеєві, викинутому на берег до ніг феацької царівни. Потім помітив легку тінь, що впала на нього, тінь пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчі, знов пересунулася, він скосив трохи очі й побачив дівчину.

–  Ти знов тут?
– сказав Сивоок.
– Мабуть, я захопив твоє місце?

Іс-са!
– сказала дівчина. Але повернута була обличчям до моря, а до того затіненого каменя, під яким лежав хліб і встояв глек з вином.

–  Ти, може, голодна?
– догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на острові хліба не мають і, здається, навіть не знають, що то є - хліб. Він поповзом добрався до каменя, взяв у ніб, подав його дівчині.- Бери їж! Відломив собі шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то робиться. Але дівчина, мабуть, знала, що таке хліб, бо не стала придивлятися до Сивоокового навчання, меруній загнала в окраєць сліпучо-білі зуби, лякливо поглядаючи на чоловіка, стала їсти швидко й пожадливо.

Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлібом було покінчено вмить.

–  Погані твої справи, - сказав він, - видно, несолодко живеться тобі на острові.

–  Іс-са!
– покірливо посміхаючись, промовила дівчина. Здається вона більше нічого й не вміла говорити. Німа чи божевільна?

–  Де ти живеш?
– спитав Сивоок.

Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посміхатися. Такий біль був у тій посмішці, що Сивоокові на очі навернулися сльози.

–  От лихо, - пробурмотів він, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я відведу до селища!

Вона без опору дала повести себе, кілька разів промовляючи своє загадкове «іс-са!», йшла за Сивооком, в селищі не відступала від нього ні на крок: вони ходили від хижі до хижі; ходили серед ув'язнених каменем людей, твердих і сірих, як камінь; люди неохоче озивалися на Сивоокові розпитування, байдуже поглядали на дівчину, ніхто її не визнавав своєю, нікому вона не була тут потрібна, ніхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсім, з поодиноких слів і уривчастих натяків Сивоок зрештою склав собі сяку-таку історію- цієї дівчини. Нагадувала вона історію його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морі батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нічиєї руки, що простяглася б до неї. В цій історії бракувало початку, власне, історії теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотілося знайти в світі ще одну долю, схожу на його власну, нарешті не почувався він таким осамотненим, міг стати рятівником для цієї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.

–  Раз ти нічия, - сказав він до дівчини, - то, може, підемо до наших? Там у нас добрі люди. Іс-са, - сказала дівчина. Зватиму тебе Іссою, гаразд?

–  Ic-ca!
– вона вперте не мовила більше нічого, хоч малоймовірним видавалося, щоб не знала жодного іншого звуку. Навіть німі спроможні на більше.

–  Ходімо, та як?
– спитав Сивэок. Знов, як •і на березі, вона слухняно пішла за ним. Коли нікуди йти, то людина завжди слухняна.

Ігумен Симеон зустрів Іссу криком обурення.