Диво
Шрифт:
– А що скажеш про князя Коснятина?
– Який він князь? Ти - князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому…
– Треба завжди мати вірних людей, - сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського.у столу, а нікого коло тебе не зосталося - одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися…»
Отоді, нарешті,
І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:
– Стара дурепо, не бачиш: князь!
Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
– Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.
– Тю, дурна баба!
– гукнув Ситник.
– Так ото я й відпустив би князя самого!
– Поїдеш зі мною, - звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.
– Це що?
– здивувався князь.
– Хто ви?
– Обитель божа, - сказала та, що з тьмяним голосом.
– Тю, - засміявся Ситник, - баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
– Монастир?
– Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».
– Як же зветься монастир?
– спитав.
– Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
– То ведіть мене до Шуйці, - наказав цілком упевнено
– Ігуменя Марія на молитві, - мав у відповідь.
– Що? Шуйця - ігуменя? Марія?
Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
– Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
Князь полишив його на дворі
– Шуйцю, - прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів.
– Шуйцюі
– Чого приїхав?
– так само тихо спитала вона.
– До тебе.
– Пізно.
– Ніколи не пізно до тебе.
– Обреклася я святому богові.
– А я?
– Покинув мене. Забув.
– Ніколи не забував.
– Тепер пізно.
– Шуйцю!
– Тепер я Марія.
– Маріє-Шуйцю…
– Не гніви бога…
– То помолімось та підемо звідси…
– Куди?
– До тебе.
– Там тепер сестри.
– Ну, то в ліси…
– А там гріх…
– Я нещасний, - сказав він жалібно.
– Знаю. Молись.
– Ти ж не вірила.моєму богові.
– А кому вірити? Нема вибору.
Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
– То зоставиш мене?
– прошепотів гаряче.
– Молись.
Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.
– Шуйцю, - несамовито прошепотів він, - я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
– Приїду до тебе з самого Киева!
– палко пообіцяв Ярослав.
– Нащо балакати пусте, - сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
– Приїду!
– князь перехрестився.- Ось побачиш:
– Бог усе бачить.- Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.
– Тверда жона, - зітхнув Ситник, - пробував я тут дещо вивідати - ніхто нічого!
– Хто тебе просив вивідництвуватиі - гримнув на нього Ярослав.
– В звичку вже заходить, - сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, - для обезпеки мого князя світлого стараюся!