Диво

Загребельный Павел Архипович

Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, вмочила губи, скривилася.

–  Герке!
– засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.

Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої ще не знав перед тим, а може, то просто

йшов йому обертом світ від довгої голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.

Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала врна ж таки - молодичка з очима, як суцільний гріх!

Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:

–  А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!

–  Малий я, - засоромлено відмовив Сивоок.

–  Ой, гляньте на нього - малий!
– молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся.
– Бачили таке малейя!
– пащекувала невгамовна молодичка.
– А звідки ж ти взявся у нас тут?

–  Звідти, - махнув Сивоок рукою за ліси.

–  Да там люди лиш щезають, - втрутився в розмову якийсь з чоловіків, - а приходити звідтам - то й не чувано.

–  Прийшли ж ми з купцем, - пробурмотів Сивоок.
– А ви хто такі? Що за город ваш?

–  Радогость, - молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем.
– Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?

–  Сивоок.

–  Чого б то так?

–  Не відаю. Певно, через очі.

–  А які очі маєш? Поглянь на мене.

Сивоок спаленів на виду.

–  Поглянь мені в очі, поглянь.

Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, а й змислом.

–  Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, - сказала вона, - тітка моя Звенисла'ва хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.

Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:

–  Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво… Ти не відаєш ще? Чоловіків у нас мало… Щезають у пущах… Ідуть і не вертаються… І ніхто не може збагнути, що то воно таке… Колись у нас були такі чоловіки… Ой такі ж!… А тепер бачиш!… І мій муж не вернувся з пущі… І все нам самим доводиться… Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а зветься смішно: Сивоок.

Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. Сивоок не так роздивлявся

стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.

–  Маєш око жадібне, як і в твого купця, - суворо сказала Звенислава, спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.

Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.

–  Кохаюся в гарноті, - пробурмотів, - мав діда Родима… Він… творив богів… Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога… В дивних барвах… На глині й на дереві… Змалечку звик…

–  Пришелепуватий трохи отрок, - чмихнула Ягода, - здоровий, як тур, а бурмоче про якусь глину… Коли ж це жіноче діло… Тітка Звенислава он…

–  А киш!
– гримнула на неї стара.
– Мовч! Хай отрок подивиться й у нас… Житло наших богів…

–  Бачив зверху, - сказав Сивоок, - вже все обдивився… Прегарно й чудно… Ніде такого нема, в самому Києві навіть…

–  А що Київ?
– мовила Звенислава.- Київ сам собі, а Радогость - сам… Покажу тобі ще середину, коли хочеш…

–  А хотів би, - несміливо промовив Сивоок.

Малий ще єси?
– здогадалася Звенислава.

–  Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше… Дід Родим загинув, а я не відаю про себе тепер нічого…

–  Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, - суворо звеліла Звенислава.
– Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.

Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.

–  А мені?
– заревів.
– Чом не показують тут нічого мені?

Хто тут гость - я чи молокосос? А таки я - Какора! Хочу подивитися ваш город! Чом би й ні!

–  Хоче, то покажи йому, Ягодо, - сказала, одвертаючись, Звенислава.

Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, залящала йому, аж той затулив вуха:

–  Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, що аж!

–  Ну-ну!
– загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем був залитий до того, що чи й бачив будь-що.