Диво

Загребельный Павел Архипович

–  Забирайтесь!

–  Я перший прийшов до вас, не забудьте - я перший. Мене завуть…

Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.

Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було розділене так завжди?

–  Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, - сказав Отава бабі Галі, - всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло дверей…

Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної ініціативи. На відміну від ненормального обідранця

в шкіряному пальті, цей видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:

–  Гір. Умтершрібен!'

Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав по-німецькому:

–  Мені збиратися, чи як?

–  Унтершрібен!
– червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш - український професор, що вже й зовсім не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.

–  Унтершрібен!
– вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета добра, отож:

–  Унтершрібен!

Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, сказати «ауфвідерзеєн», але до такої ґречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.

Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за важними дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через увесь вестибюль на кшталт естради. На тій «естраді» крутилося ще кілька людей у цивільному і серед них - молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона мала годувати дитину.

Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою повістку.

–  Чекати, - сказар німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: «іди», «сідай», «працюй», «почекай», а- «іти», «сідати», «працювати», «почекати».

Певно,

цією безособовістю в звертанні вони хотіли підкреслити свою зневагу до повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого жаргону.

Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.

–  До вас тут, - сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: - Професор. Професор Отава. Добре.

Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, тай ніби той заподіяв йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, званням, гаркнув:

–  Чекати тут!

С «естради» спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:

–  Вас просять зачекати тут.

–  Дякую, - відповів Отава, - в пропонованому мені обсязі я, вдається, можу досить добре розуміти німецьку, мову.

–  За вами зараз прийдуть, - не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла вбік.

На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на «вдтраді», кілька підозрілих цивілів - чи то шпики, чи кати. Йому неприємні були ці оглядини, ще неприємнішим було очі-яуйання коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім етолі й забули або не хотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму рідному місті (а тепер воно вoнo чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, сказав би:

«Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом» - і пішов би собі. Але тут не мав куди йти, був у пастці, знав, що випустити відси його ніхто не випустить; не прийти сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо спитав: «А коли не вернешся?» Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться додому, а що далі?
– не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного е якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж маємо довершених.

Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, знову-попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві. '

–  Комм!'

Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а потім і випустили з цього похмурого «палацу праці», бо й що б він мав тут казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому «Ждати!» - і зник, але вийшов не в ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.