Диво
Шрифт:
– То що, - повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, - даси правицю, чи як?
Ейжувд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, докладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сирит,. і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмиг-ливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то
– Не тужся, воєводо, - сказав спокійно князь, - не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь - то може, але не в руках.
– А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу?
– вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.
– Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,- не випускаючи його долоні, сказав Ярослав.
– То що? Рядитись будемо?
– Встигнемо, - здався Еймунд, - не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото - Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де нигло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк…
Ярослав сів між Еймундом і Хакоиом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.
Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:
– Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то - нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там…
– У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Константин, - перебив його не зовсім ґречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.
– Чував я, що в хозарів звичай гарний є, - посміхнувся Еймунд, - за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…
– А коли каган не поступається владою?
– поспитав хитро Коснятин.
– Тоді зв'язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…
– Хозари від нас далеко, - поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські.
– А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…
– Хакон знає, - сказав Еймунд,- кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…
– Болеслава не люблю.
– Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака.
– А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, - засміявся Еймунд.
– Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава, - додав хтось із Хаконових товаришів, - а поляни
– Не люблю!
– стукнув поставцем об стіл Хакон.
– По мені - так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак - на кулак, меч - на меч, груди - на груди!
– Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмішкою:
– Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.
– Я добув свою золоту луду в чесному бою!
– гукнув Хакон.
– Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха, - Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з'єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами…
– Старший син успадковує владу. Такий звичай, - поважно докинув Коснятин.
– Звичай?
– повернувся до нього Хакон.
– А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам, у захопленні влади - Одилену й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!
– Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух, - розгладив долонею вуса Коснятин.
– А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію, - Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга.
– Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерніший за їхнього власного Болеслава… А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди за германцями, а другого дня підступно бив їм у спину…
– Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями, - сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж Найстарший син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. Погряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледащений, Юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому горо-Ду парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»