Диво

Загребельный Павел Архипович

–  Такого дива й не бачено.
– Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

–  Роби, що велять.

–  А варяги?

–  Які варяги?

–  Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

–  Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся - радитись будемо.

–  На Поромониному дворі їх розташував.

–  То й гаразд. Жди мене.

–  Довго тут будеш, князю?

–  Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього.

Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

–  Одружився б на тобі, - сказав, зітхнувши, - але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

–  А й не треба мені твого князівства, - відмовила вона крізь схлипування.

–  Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш - тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.

–  Нудний ти й нецікавий, коли князь, - сказала вона злісно.

–  А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба?
– спитав він, трохи ображений.

–  Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

–  Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

–  Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою - теж не хочу.

–  Аби ж то могла стати моєю жоною…

–  Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію… Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

–  Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, - сказала вона

–  Господинею над ними будеш.

–  Не знаю, що то.

–  Коли взнаєш, сподобається.

–  Хто ж то зна…

–  А не знудьгуєшся тут?

–  Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.

–  Як приїздитиму - ждатимеш мене?

–  Приїдеш - тоді й побачу. А тепер ще не відаю. Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп'яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).

В Новгороді стрів його з почтом Косцятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!

Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостре-ноі сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромо-ні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще

вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прк-кликувати варягів об кожній порі.

Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана не зовсім звичним ділом, на яке їх вербовано (син мав іти проти рідного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на світі такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотіли.

Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові підпори-стовпи, крізь затягнені, риб'ячими міхурами віконця-визирки сочиться тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін б'ється понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповідає мовби сам до себе, бо його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними дерев'яних полатях спить кілька чи то п'яних, чи то просто втомлених від швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкане.

Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, вій стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марне, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог иє бог, а чорт - не диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.

–  То що?
– не витримує врешті князь, бо варяги потрібніш! йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.

–  Ось той - Еймунд, - показує Коснятил на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що ве прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого - круглої беродтїй здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга - емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблисквм, ніби в ромея. У Еймунда ж - ніяких прикрас, тільки на лівій рунд на пальці - золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.