ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Не любити — не бути, бо сказано: не убий…»

Не любити — не бути, бо сказано: не убий. Нам з тобою мій страх на початку буває іншим. Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій, Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник. Я належу тобі, як належить росі земля. Як дитя не належить ні матері, ані Богу. Те, що маю в собі, те, без чого не буду я, Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.

«Після смерті важчає утричі…»

Після смерті важчає утричі Кожне слово у моїх руках. І

темніють очі на обличчі, І біліють вишні по снігах. І стає дорогою прожите, Поки непрожите настає. І лягають, мов хрести на квіти, Два зітхання — наше і твоє.

«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»

Не знаю, як нас звати, як нас звати, Коли в мені вишіптується Бог. Печаль не має імені чи дати. Усе воздається. Двічі. За обох. За кожне слово. За неслово кожне. За все, чого не сталося. За світ. За те, що у мені моє тривожне — Несповідимі мед, вогонь і лід.

«Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»

Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові Ворушиться під серцем і ляка. Рука холодна в смерті. А в любові Караюча здригається рука? Всевірую — і знаю, що не можу Любити не словами молитов. Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим, Який — ціна за мову і любов.

«Валькирії в альковах, звуки снів…»

Валькирії в альковах, звуки снів Сандалового дерева над ложем… Ти був одним із тих, хто не зумів В мені затамувати перше — боже… Ти був із тих, хто не подав руки, Післяпроживши в дивному шалене. Стояла в майже білому, шовки Текли по жилах, вислизнувши з вени.

«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»

Ця майже пристрасть не зашкодить тиші. Я жінка ночі, а тому не сплю. Стримлять із горла недожиті вірші, Що їх усі, прокинувшись, спалю. Повір спочатку — я тобі боліла. Повір наприкінці — і засвіти Моє занадто паперове тіло, Хоч вогнища розпалюєш не ти…

«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»

Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще… Загусла застиглість очей і незнайденість суті… Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем, До щему — з питанням: зректися? чекати? бути? Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав. Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах. Хіба перед смертю торкнуся твого плеча — Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.

«Щось розділяє нас. Невже любов?..»

Щось розділяє нас. Невже любов? Ота моя, для тебе завелика? Тож я страждаю мовчки — недоріка — З губи солону злизуючи кров. Тоненький контур смутку, несльота. Трамвай відміряв такти — і поїхав. Лишилась осінь — трепетна і тиха, Вона й мене сховає, золота…

«Я майже божевільна, як зело…»

Я майже божевільна, як зело, Підкошене чи болем, а чи лезом. Забудь мене, бо я ховаю безум В душі, яка спокутувала зло… Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» — Ти

майже близько, ти занадто поруч. А я — не жінка, а поезопокруч — Ламаю серце з сонця й кришталю.

«Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»

Я виголошу біль. Я вихолощу втому, Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття. Іду, немов у смерть, до Господа додому, Усю свою любов і все своє життя. Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив, Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ. Я реставрую світ — як вперше бачать діти… Прийми в мені усе, а решту все — замовч.

«Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»

Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана. Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем. І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана. Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем… Був такий чоловік — перерізав мені пуповину І лишив ненароджену там, де нічого нема. Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину. Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма. Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет. Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми… Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.

«Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»

Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти, Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути. Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти. Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути. Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні. Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати. А тепер я умію любов всеприймати. Мені Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.

«Кричатиму, як риба над водою…»

Кричатиму, як риба над водою, Ховаючись в повітрі від усіх, — І задрижить лускою золотою Мій біль пекучий, тяжчий, аніж гріх. Моя рука, моя ріка, що стигне, Біліші нині більше, ніж завжди. Прийми, поклавши стигмами на стигми, Бо я уже покутую, сліди.

«Слова мої, всі кілька тисяч віршів…»

Слова мої, всі кілька тисяч віршів, — Тобі, про тебе… Так лягає сніг. Нема сніжинок тяжчих або гірших. Усі — єдине. Бог триває всіх. Слова мої, всі кілька тисяч років, — Тобі, про тебе… Ти мені весь час. Бог дав мені тебе, щоб кров пророків Текла — в кінці — сукровицею нас.

«Рана заснула і спить…»

Рана заснула і спить. Меш крізь ту рану ходити. Цить, моє серденько, цить: Ми вже не мусимо жити. Що, моє серденько, страх? Так нам з тобою і треба. Птах — якщо падає птах — Падає з неба.

«Мій Господи, навчи мене піти!..»

Мій Господи, навчи мене піти! Навчи мене навчитися відходу! Навчи втрачати і не берегти, Ковтати кригу, наче люту воду! Навчи забути, як забув би сам. Навчи усе простити — аж до крові. Навчи чинити Віру голосам Любові, Смерті — й істинно Любові.