ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Як впізнати тебе серед каменів цих…»

Як впізнати тебе серед каменів цих, Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині? Предковічні слова — у пісках золотих, І у тій, що у тілі Адамовім, глині. Я кохаю тебе. Я минаю тобі. Я старіюся тихо, поволі, дитячо. І каміння, як крила на спинах горбів, Розбруньковує душу свою янголячу.

«Занадто вечір в скронях стугонить…»

Занадто вечір в скронях стугонить, Занадто

серце б'ється, бо навіщо Втікач у небо розбиває днища Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить Настане інший вечір. Знов і знов Повторюється час і сила страти. І я, іще не навчена питати, Молю у Бога, що таке любов.

«Йдучи за сонцем і супроти зір…»

Йдучи за сонцем і супроти зір, Жируючи за табуном на паші, Німіє звір, бо розуміє звір, Що кожна кров спіткає душі наші. Вогнями в ніч вгризаються міста, Спустошені прибулими знізвідки. Їх кінцесвітні спрага й нагота Є одкровенням про пришестя Свідка.

«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»

Ріки течуть роками, в водах умивши руки. Камінь якогось бога, сила котрогось права. Б'ються за кусник світу в дикому небі круки, Горло перетискає мертва вода, як слава. Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню. Спроба втекти від себе: що там за самотою? Буду тебе любити серцем своїм наскрізно: Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.

«Смерть настає. Земля стає важкою…»

Смерть настає. Земля стає важкою І тоншає, і тане на руці. Побудь зі мною, перебудь зі мною Моє вмерзання в мох і в камінці. Люблю тебе — чим далі то до скону, Але ж і в смерті щось всепромине. Забудь, як віддаровану ікону, Тобі з тобою втрачену мене…

«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»

Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави. Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур. Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави? Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо. Нависли хрести над часом. Буває й гірше. Жилося по-людськи — і легко було вмирати. По метру на брата (рядки безконечних віршів). Визискують царства тіням цвинтарні ґрати. Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову. Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди. Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову. Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.

«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»

Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому, Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку, Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому, Та бракує йому розуміння останнього кроку. Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш. Тронна зала трави вже суха, і від того порожня. Я приходжу сюди після кожної першої страти. Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.

«Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»

Нахились

над водою — не пити, а так, задля тиші, На порозі, де вічне струмує тобі під ногами. Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші — Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами, Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні, Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні… Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботні І знеможені болем, який починається в лоні. Нахились над водою — і зможеш побачити небо, У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою. Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе. Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.

«Не май мене. Не мучся наді мною…»

Не май мене. Не мучся наді мною, Світ, як папір, рвучи і кленучи. Я буду поруч, теплою рукою Твоє обличчя гладячи вночі. Уся не вмру, не перейду, не зникну — Тихенько кану в груди небесам, Щоб ти уранці, відчинивши вікна, Зі мною опинився сам на сам. Зі світла свого, наче з того світу, Тобі всміхнуся сонцем, як дитям. Люблю — тебе приречена любити — І в цім житті, і понад цим життям.

«Скільки золотої безнадії…»

Скільки золотої безнадії У жовтневих дещицях роси! Вже не пам'ятаються події — Лиш відлуння, тільки голоси, І рука, яка тобі тремтіла, Аж цигарка вичахла терпка. Два світила — твого й мого тіла — І шорсткі зазубрини листка, Що упав назавжди, на ніколи, На подушку, все іще твою. І лягло в долоні серце голе, Як листок безодні на краю.

«Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома…»

Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома, Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить, Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома… Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить. Скільки тої цикути вливається в очі назавше, Скільки меду того умивається з рук і з облич!.. Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши, Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.

«В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі…»

В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі Крадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні. Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала. Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені. Переховую потай в сукняній кишеньці обійми Поруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами. Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємо Голосами прощань. І удруге — прощань голосами. Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите. Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання. Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити — Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання. Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива. На околицях щастя торгують сухими квітами. Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання дива Накладається втома, безмежна, як в паралітика.