Doc 1

Чех Артем

— Добрий день, — привітався я з гладкою і доброю продавщицею Валентиною.

— Добрий… — сказала вона, розтягуючи голосні й прискіпливо дивлячись на мене.

— Скільки цей скелет коштує?

— Ніскільки. Він не продається.

— Ні? — розчарувався я.

— Ні.

— А продавався?

— Продавався.

— Ясно…

— Я тебе звідкись знаю, — сказала Валентина, і я подумав, що звісно знає. Не може не знати.

— Цілком можливо…

— Ага, знаю… Довго ти тут купував у мене фарбу, а потім тільки картини дивився. Що, не малюєш уже? Чи десь

в іншому місці купуєш?

— Не малюю, — сказав я, немов зачарований. Я дивився у її обличчя і намагався його згадати. Цілісну картину пам’ятаю, здалека пізнав би і в іншій країні, а от так, вдивляючись у кожну зморшку — чуже, вже дуже постаріле обличчя.

— Чого ти на мене дивишся? Постаріла? Постаріла.

— Ні, я не тому. Просто. Дайте мені якусь палітру. Ну таку, середню. Масляної.

Я придбав фарбу, невелике полотнище, пензлі й подався-таки додому. На бульварі зловив машину — їхати з іншими людьми бажання не було. Поки їхав, блідий і довгоносий водій намагався розважити мене якимсь новеньким анекдотом, але, побачивши мій задумливий настрій, відлип і увімкнув радіо.

Вже вдома на мене нахлинула небачена довгий час меланхолія. Сентиментальний настрій, який пробивав на сльози, мене неабияк дратував. Можливо, це наслідки незапланованого вихідного, що вибили мене з тонусу, в якому я перебував останні два місяці. Я почав аналізувати всі ті маленькі, але, зрештою, вагомі акценти, які сповіщали мені про існування минулого: невеличка, скоріш, просто дружня виставка Варвари, колишні друзі з університету, крамничка-галерея і навіть пісня, що грала у водія в машині. Господи, як же вона називалася, ця пісня? Щось старе, забуте, про щось вона мені нагадувала, якісь події випливали зсередини, зовсім, здавалося, забуті події. Ні, краще все ж таки класична музика…

Я стояв на балконі, знову накрапав дощик. Стало холодно, я зайшов усередину квартири, одягнений заліз під ковдру, дістав телефон і набрав номер мами.

— Мам, ти знаєш, — сказав я, коли вона зняла слухавку, — я свиня. От чесно, от не повіриш, але я дійсно вважаю себе свинею!

— Ти п’яний, сина? — запитала вона.

— Ні, мам. Я нормальний. Можна я зайду?

— Зайди, — сказала вона недовірливо.

За чотири хвилини я був у неї. Мешкали ми в сусідніх будинках.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.

— Все закономірно, — відповів я, згадуючи двотижневий марафон, коли я безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, здався та пустив все своєю течією. Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.

Це був день народження мами. Я знав, що мають прийти гості, якісь її друзі, можливо, навіть колеги.

Три дні я не міг знайти подарунок. Я просто не знав, що ж я міг їй подарувати. Я ніколи нічого їй не дарував, ніколи навіть не вітав, крім хіба дитячих років, коли наша сім’я, принаймні зовні,

створювала образ гармонії та злагоди. Я не знав, чим цікавиться мама. Нещодавно я її чи не вперше у свідомому віці назвав мамою. Для мене існували лише пацани. Пацани — батько та матір, вони зажди були разом, навіть після розлучення вони не переставали бути для мене одним цілим. Пацани… а тут… мама. Врешті-решт для подарунку я вибрав щось нейтральне. Чотири глиняні глечики з колекції Артема Паранського, того самого, який виставляв їх у галереї. Здається, мама завжди вирощувала якісь квіти: алое, бегонія, ще щось невибагливе, тому мені спало на думку придбати саме глечики.

Було холодно. Лише на початку жовтня світило сонце та стояла тепла погодка.

Чи сподобався мій подарунок мамі — я так і не зрозумів, певно, ніколи і не дізнаюся, хоча зі свого досвіду міг припустити, що їй то було неважливо. Однієї моєї появи вистачило, щоб вона розплакалася. І знову мені захотілося її втішити, дати зрозуміти, що я лише її син, не більше, просто син, яких сотні мільйонів на всій планеті, але зі своєї ролі я ще не вийшов, костюм все ще сидів на мені, хоча жирний вазелін уже значною мірою торкнувся гриму.

Коли, зреагувавши на дзвоник, мама відчинила двері і я побачив знайоме, але вже не таке свіже обличчя, коли побачив усе такий же граціозний силует, що тримає за руку хлопчика й позаду силует побільше, що з очевидним здоров’ям голосно сміявся на весь сходовий майданчик, я не був приголомшеним — навіть найменшого здивування не було. Я просто сказав сам собі, відвернувшись до вікна:

— Нормально.

Здивованими ж були Варя і Боб. Останній реготав, немов іронія долі такого плану мала гомеричний характер, а Варя швидко-швидко бігала очима й намагалася щось сказати.

Одна тільки мама нічого не розуміла, постійно питала, що, врешті-решт, відбувається, чому ми всі так дивно поводимось, і коли Боб нарешті заспокоївся і все пояснив, сказавши, що ще трохи, і він залишився б через мене без Варі, але то було так давно, що навіть смішно, мама здивувалася й сказала, що для неї це великий сюрприз, що це цікаво, що про це треба написати книжку, і взагалі… Коротше кажучи, почала говорити багато різної нісенітниці, сама ж у ролі господині та іменинниці почувалася досить незручно, метушилася, не могла знайти для себе місця й у незрозумілому мені очікуванні поглядала на мене.

— Що? — не зрозумів я.

— Ну, розсаджуй гостей. Тим більше, вас знайомити не треба… давай, сина.

Я, проігнорувавши мамине прохання, подався на балкон викурити цигарку. Обдумуючи слова Боба, я відзначив для себе його самовпевнений тон. «Це було так давно, що навіть смішно». Це не смішно. Я відчував, як гіркий клубок неприязні підкочує мені до горла, а нестримне бажання бігти з цієї квартири чимдалі, чимдуж, бігти і не озиратися виривалося назовні з такою силою, що я навіть почав підбирати фразу, якою поясню матері про свою втечу, але вчасно стримався і подумав, що, зрештою, нічого страшного не відбувається і що втекти я завжди встигну, а з цієї історії могла б вийти цікава оповідка…