Doc 1
Шрифт:
Коли ми дружною ордою вламувалися до актової зали, Наум Донатович виловив мене з цього парадного та алкогольно-збудженого натовпу і, підвівши до вікна, за яким потроху насувалася ніч, благально промовив:
— Андрію, я тебе слізно прошу, тільки без своїх штук. Я взагалі-то розумів, на що він натякав, але ніяких штук вчиняти не збирався, тому з виглядом щирого здивування сказав, що я взагалі не розумію, про що він.
Підбігла Даша. Обличчя її світилося так, що мені захотілося вчавити їй у рота лимон. Господи, як же вона мене дратувала! За ці два тижні, скільки ми були разом, я жодного разу не дозволяв їй наблизитись до мене настільки, щоб відчути мене, збагнути, але навпаки, тримав подалі, стежив, щоб її підступна
Якщо чесно, мені тоді було однаково. На Дашиному місці могла опинитися будь-яка інша. Таня або Свєта. Дашею могла бути Іра чи, в гіршому випадку, Настя. Але була Даша, і моє роздратування щодня лише зростало. Я її зневажав. Я її соромився. І тоді, коли вона підбігла до мене, Наум Донатович, певно все-все розуміючи, глянув мені у вічі й поблажливо відпустив.
— Ну біжіть.
І це «ну біжіть» настільки мене роздратувало, що я просто фізично відчув, як великий ком презирства підступає десь до горла.
Я не хочу з нею нікуди бігти! Я не люблю її! Ми лише два тижні просто трахалися. Ми навіть майже не цілувалися! Наумчику, ти ж розумний дідок, ну зроби щось, чуєш, зроби, не відпускай мене зараз так просто… Не треба…
В актовій залі сиділи мої батьки, вони сиділи і чекали, поки ж я зайду, а я зайду з нею, з квадратною й фарбованою у чорний колір баскетболісткою, вдягненою у якусь надто вульгарну сукню. Цей блядський фасон, ці босоніжки, що чимось нагадують сандалії древніх римлян, з шкіряними зав’язками, які огортають ноги ледь не до колін. Цей жахливий макіяж. Даша, ну навіщо тобі такий вульгарний колір тіней, навіщо стільки блискіток, невже не можна було обійтися без зачіски, без цієї зачіски, яку роблять дружкам на сільських весіллях… о, Даша, а он і твої батьки. Мама твоя, дивись, виблискує золотом… менше посміхайтеся, тьотя Зоя, а то вкрадуть! І тато! О, я знаю як він мене ненавидить, твій тато. Я знаю, що цей відгодований прикордонник, від якого смердить фальшивими паспортами та контрабандним тютюном, вважає мене інтелігентом і педерастом! Вони скоро сядуть десь недалеко від моїх батьків, сядуть і дивитимуться, як їхня донечка отримує диплом відмінниці, і медальку на шию, золоту медальку! А от і Наум Донатович пішов. Не дочекався нас, підганяє, швидше, швидше, дітки, зараз усім видадуть по диплому і відпустять на всі чотири сторони заливати пельку водярою, як то робили всі-всі випуски — заливали у себе стільки спирту, скільки не випивали всі трудовики нашої школи за навчальний рік. Але ми з тобою, Даша, нікуди не поспішаємо, а стоїмо мовчки і дивимось — я безцільно у вікно, де зграя мошок скупчилася навколо ліхтаря, а ти дивишся на мене, не можеш зрозуміти, чому я такий холодний і чому я тебе зневажаю. А просто так, просто тому, що я такий.
— Чому ти такий? — ось ти вже і поцікавилась.
— Я тобі потім скажу.
— Коли ти мені скажеш?
— Потім. Пішли, — і вказав на двері актової зали.
Ну що ж, подумав я тоді, зрештою, мої батьки побачать хоч якусь дівчину. І я був упевнений, що Даша сильно розчарує маму, адже вона так само, як і я, терпіти не може блискітки під очима та сукні такого блядського фасону…
Даша мене обіймала за руку, яка висіла немов мертва. Ми зайшли до актової зали. Заскрипіли фанерні відкидні крісла, всі почали обертатися, дивитися, чи бува це не директорка прийшла, адже всім уже давно набридло сидіти й дивитися на порожню сцену, адже у замовлених кафе на столах стояло офіційно дозволене вино, а під столами кілька ящиків з водярою, цією живильною вологою для майбутніх банкірів, менеджерів та водіїв маршруток.
Кілька секунд, обліплені зацікавленими поглядами, ми стояли й вишукували вільне місце, і коли я вже
Ми сіли. Прийшла директорка, хтось вигравав туш, запрошували на сцену випускників, урочисто вручали атестати, точніше, лише вкладиші з оцінками. Безпосередньо самі атестати мали видати за кілька днів, щоб ми по п’яні не розвалили школу й не повбивали вчителів, цей атестат був таким собі заручником, який мав контролювати нашу поведінку.
Заручником себе відчував і я.
— Дюш, — звернулась до мене Даша зляканим голосом, — Дю-уш, ти ж мене соромишся!
— Ні, - сухо відповів я під оплески, які лунали у честь чергового прищавого учня, що виперся на сцену.
— Дюш, я ж бачу! Чого ти такий!
— Та нічого, блядь, я не такий! Нічого! Не чіпай мене зараз. ОК? Все, відчепися і не висни на мені!
— Але ж…
— Та все, забудь!
Я був жорстоким настільки, наскільки міг собі дозволити, а дозволити я міг собі в той вечір багато.
— А я тебе люблю… — почала вона плакати.
Я це знав. Я це знав дуже добре, я це чув від усіх її подружок, чув їхні благання ні в якому разі не кидати її принаймні зараз, тому що все це замішано на якихось її психологічних травмах, які нещасна дівчинка отримала ще у дев’ятому класі. І навіть мати її підходила до мене і просила не скривдити її Дашеньку.
— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.
Але тоді я був не в силах контролювати себе.
— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?
— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.
— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.
Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.
— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.
Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.
«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».
Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.
— Андрусенко! — пролунав голос директорки.
На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.
— Арійцев.
На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.