Долина совісті
Шрифт:
Уранці Влад зрозумів, що зовсім не хоче спати. Обидві зустрічі з читачами, заплановані на сьогодні, закінчилися на годину-півтори пізніше, ніж намічалося. Питання не вщухали, чарівність і дотепність «шановного автора» викликали у публіки захват. В обох магазинах був моментально розкуплений тижневий запас пригод Гран-Грема, тож видавець уже нічого не говорив, а тільки мружився, як ситий кіт.
Влад постійно чекав, що Анжела з’явиться в готелі. Але вона не приходила; чи міг він помилитися?
Десятого числа, провівши останні дві зустрічі й скориставшись гарним настроєм видавця,
Якийсь час він колесив містом, впізнаючи і не впізнаючи знайомі місця. Припаркувався на стоянці перед театральним інститутом (раніш тут не було ніякої стоянки). Побродив парком, де вони з мамою свого часу пересиділи по черзі на всіх лавочках. І парк, і лави залишилися майже без змін.
Чверть години провів перед будинком, де раніш жила Ганна з батьками. Будинок постарів, на колишньому Ганниному балконі іржавів чийсь велосипед, незнайомі жінки вигулювали незнайомих галасливих дітей. Влад завів мотор і поїхав геть із міста.
«— Біжімо! Ми повинні вирватися за міську стіну раніше, ніж сонце зійде на обрій. Якщо ми спізнимося — нашу шкіру натягнуть на барабани, Жаби не пробачають тих, хто не схожий на них…»
Заграва від столичних вогнів довго висіла в дзеркалі заднього огляду, але зрештою згасла і вона.
Влад не бачив, як вони вперше зустрілися. Влад, на превеликий жаль, не був усевидющим і всюдисущим, і коли ввечері Ганну перехопив біля виходу довгий, наче шпилька, соломоволосий парубійко, Влад відразу ж зрозумів, що Ганна вже знайома з ним. І що познайомилися вони нещодавно.
Вони йшли вулицею пліч-о-пліч, не торкаючись одне одного і майже не розмовляючи, а на відстані ста кроків за ними тягся, як запізніла тінь, Влад. Паніки поки не було, було тільки сум’яття. Цей довготелесий був такий само, як усі попередні залицяльники, й усе-таки він був зовсім інший. Ті, попередні, були дратівною перешкодою — а Славик був суперником. І Влад зрозумів це раніш ніж довідався його ім’я.
Йому, примарі з останнього ряду, йому, студентові-фантомові, йому, «дурнику», вартувало лишень вийти з тіні. Тільки поговорити з Ганною, лиш трапитися їй на дорозі чи й зачепити ненароком, тільки пристроїтися рядком, а потім зникнути на тиждень, а тоді повернутися і зняти з гілки готовий плід. І нехай хоч тисяча Славиків йде з нею темною вулицею пліч-о-пліч, не наважуючись узяти за руку…
Він сидів на краю фонтана і дивився на брудно-бежевих голубів, що билися за останню крихту його печива. Можна було кинути навчання і знову поїхати світ за очі, але це означало відмовитися від насилу завойованих позицій, знову скотитися з крижаних сходів, якими уже пройдено кілька сходинок.
Можна було залишитися і бути свідком Ганниного кохання.
Ще можна було помилитися. Бо Ганна — людина глибока й непередбачувана, якщо її зацікавив Славик, це ще не означає, що їхні стосунки переростуть у щось серйозне.
«Пам’ятаєш…
Знаєш, тепер мені здається, що наш університет — я маю на увазі і будинок, і розпорядок занять — спеціально був улаштований для того, щоб ти мене не бачила. Усі ці величезні площі, заплутані коридори, аудиторії на кілька сот людей… Усі ці „потоки“, натовп, штовханина, нескінченні зали…
У всякому разі, я його, університет, бачив саме таким. Я не любив його. Ті, у яких я вчився раніше, були якимись затишнішими, напевно тому, що в них було по кілька корпусів… А цей був однією циклопічною спорудою, холодною, сірою, із брудними вбиральнями, з якимись нескінченними коридорами, переходами, сходами і підвалами. Термітник. І ж я ні на секунду не вірив, що працюватиму за спеціальністю, я просто ховався в ньому, як перед цим переховувався ще в декількох навчальних закладах, і не тільки від армії, але й трішки від життя…
Знаєш, мені ж щороку доводилося переводитися в новий університет. Це було важко. Не знаю вже, за кого мене мали — вчитися мені було легко, але через ці постійні переходи я не впевнений був, що зможу захистити диплом. Дуже дивно — спогади про два останні роки в університеті світлі. Я майже вдячний… Насамперед тобі.
А тоді — тоді ти була щаслива, бо закохалася. Вперше і по-справжньому. У людину, гідну тебе.
Друзяко, це були чорні дні мого життя. Дні, коли я остаточно тебе втратив».
Мокрий сніг обліпив дерева. Ліхтарі горіли через один — білі і жовтогарячі. Тіні покарлючених гілок розмазувалися в тумані, вносили нове правило в мудру гру світла і темряви. Влад ішов, відчуваючи, як просідає під ногами сіро-синє, підтале, сире.
Анжела шукатиме його. Тепер напевно. Як би він, Влад, вчинив, на Анжелиному місці?
По-перше, повернувся б до вже знайомого будинку, скориставшись казочкою про забуту шпильку. Виявивши, що будинок порожній і хазяїн у від’їзді, зв’язався б із видавцем… Усі ці роз’їзди коштують грошей, але Анжела, як видно, людина забезпечена. Звідки?.. Не наше собаче діло. Далі… Зв’язався б із видавцем, назвався б кореспондентом солідної газети, котрий бажає взяти інтерв’ю в письменника Палія. Видавець розвів би руками, у крайньому разі попросив би прийти через півроку, тому що письменник Палій напружено працює і вимагав його не турбувати. А потім, може, передзвонив би Владу на мобільник…
А фігушки, бо у цій дірі, куди Влад не без зусиль запхався, мобільник не працює. Видавцеві приємним голосом повідомлять, що абонент недоступний, але він не перейматиметься, бо хоч Влад і має славу оригінала, але договір дотепер не порушував жодного разу, навіть у дрібницях.
Як Анжела чинитиме потім?
А це вже залежить від того, наскільки міцно вона встигла «приклеїтися». Влад багато разів зауважував, що різні люди реагують на нього по-різному. Що більше внутрішньо рухлива людина, то вона сприйнятливіша і нервовіша, то скоріше вона ризикує прив’язатися, і навпаки…