Долина совісті
Шрифт:
Гудок. Гудок. Ще гудок.
Анжела затиснула зуби на руці зі слухавкою. Влад схопив ротом повітря, але телефону не випустив. Кисіль опам’ятався, нарешті, й накинувся на Влада, зовсім не дбаючи про життя заручниці.
Трубка полетіла на підлогу. Влад, відкинутий до стіни, добряче вдарився потилицею і знепритомнів.
— Я казала їм, що ти божевільний. Тепер вони в це повірили.
Влад лежав на дивані, руки його були підняті над головою і прикуті кайданками до батареї.
— Тепер вони самі побачили, що ти небезпечний. А ще
Горло в Анжели було перев’язане, під оком синець. Говорячи, вона час від часу торкалася до бинта кінчиками пальців.
— Тепер мені доведеться брехати йому про якусь аварію, у яку я нібито втрапила. Ну, і, певна річ, він мені співчуватиме… Він увесь час запитує, як там твоя робота рухається. І Артурчик запитує теж.
— Артурчик, — повторив Влад.
Голосу не було.
— Щонайбільше місяць, — сказала Анжела. — Може, менше. Тоді все це стане незворотнім… Чому ти не бачиш очевидних речей? Чому не думаєш про людей, яким буде ліпше, а не гірше? Чому допомагати знедоленим — менш почесно, ніж будувати підвідні замки? Чому ти не зі мною? Чому я одна, зовсім одна, повинна все це на собі тягти? Одне мене втішає — за місяць, а то й менше, тобі просто нікуди буде подітися.
— Безперечно, — мовив Влад. — І можеш бути певна, що перші сказані йому при зустрічі слова — це правда про тебе і про пута. Він не зможе від них звільнитися, але він знатиме. Можеш уявити, як він тебе зненавидить. І яких витончених форм може набувати його ненависть…
— Він буде таким само вільним, як ти зараз, — спокійно сказала Анжела. — І не зможе нашкодити мені, як не можеш нашкодити ти.
Влад перевів подих. Стримався.
— Я знала, що ти щось таке утнеш, — продовжувала Анжела. — Я була до цього готова. Це мені навіть зручно, якщо хочеш знати. Зайвий доказ твоєї ненормальності і твоєї агресивності.
— Ти не зможеш утримувати мене вічно.
— А вічно й не треба. За кілька місяців я — Я! — буду володаркою світу.
— За кілька місяців ти будеш покійницею, — сказав Влад з жалем. — У тебе був шанс прожити гарне життя — такий шанс… Зрештою, я навіть трішки повірив у тебе. А тепер ти приречена.
— Не мели дурниць, — Анжела підвелася. Скривилася від болю. Потерла плече. — І обмізкуй мої слова. Подумай… Прощавай.
Зв’язаний, він міг тільки думати. Задля експерименту він міркував навіть про те, що Анжела може мати рацію. Він старанно вибудовував світ, у якому Анжела б мала рацію. У якому людина, помічена путами, просто зобов’язана шукати їм найкраще застосування.
Владу марилася нескінченна галера. Шеренги прикутих рабів на лавах. Злітали й падали вниз весла…
Влад цілком мирним, приятельським тоном просив Старого відв’язати його, однак щораз отримував стримано-ввічливу відмову. Старий напував його
…Прикуті до весел люди невідривно витріщалися в екран маленького телевізора, встановленого на носі стрімко летючої галери.
На екрані посміхалася Анжела. Її співрозмовником був Єгор Єлистай — живісінький, веселий, упевнений у собі…
Влад заплющував очі і відключав слух. Телевізор бурмотів на межі його свідомості, і Старий дбайливо запитував: перемикати?
Так минуло ще два дні. Пропускаючи повз вуха одкровення чергової серіальної страждальниці, Влад прислухався до дивних звуків з-за стіни. Там начебто робили ґрунтовний ремонт.
На третій день виникло відчуття, ніби час зупинився і Анжела не прийде більше. Що вона випала за борт мільярдерської яхти. Що її з’їли акули. Що вона вмерла в лікарні понад рік тому.
Він не бачив, як вона увійшла. Відчув лишень теплу хвилю, начебто від випитого келиха шампанського, і секунду по тому, — дотик долоні до свого чола. Від нього вимагалося тепер значне зусилля, щоб виглядати байдужим. Щоб не виявити радість — принаймні аж так очевидно не виявити.
Його звільнили. Перед ним поставили величезну тацю з явно ресторанною вечерею, із пляшкою червоного вина, з гарячою кавою.
Він їв. Анжела посміхалася.
«Вона мріє мене приручити, — зрозумів Влад з подивом. — Вона сподівається… Та ж вона права! Щоразу її поява пов’язана для мене з радістю, з полегшенням. У мене повинен виробитися примітивний рефлекс… Як у собачки на дзвіночок. Вона закріплює його подачками на кшталт їжі і вина…»
Синець навколо Анжелиного ока був старанно припудрений.
— Які новини? — запитав Влад, наче й нічого не сталося.
— Тобі великий привіт, — весело повідомила Анжела. — Твої читачі сподіваються, що робота йде успішно… До речі, ти збираєшся братися за роботу? Принести тобі комп’ютер?
Влад подумав хвилину. Дві.
— Принеси, — сказав він, відводячи погляд. — У мене з’явилися певні думки.
У нього справді з’явилися думки. Неприємні. Важкі для переварювання, бо Анжела мала рацію. Він ніколи не був схильний до самогубства — насправді, він був доволі близький до нього тільки того дня, коли дозволив собі взяти за руку Ганну. Коли він зрозумів, що готовий прив'язати її…
Його знову вразило те, яка колосальна прірва лежить між ним і Анжелою. Відкіля, адже вони обидва — люди, вони говорять однією мовою… Тільки Влад радше б умер, ніж прив'язав би Ганну. А з погляду Анжели пута — тільки знаряддя.
— Чому? — запитав він пошепки, і Кисіль, який сидів поряд, нашорошив вуха.
Влада більше не зв’язували, але поруч постійно хтось був. І з косих поглядів, що їх іноді кидали на нього Булка, Кисіль і Старий, Влад здогадувався: вони не на жарт його побоюються. Кожна секунда минала під напруженим, пильним контролем.