Експедиція «Гондвана»
Шрифт:
«Садко»
Пасатний вітер стиха лопотів довкола, обціловуючи засмаглих, одягнутих у тропічні шорти матросів, що з самого ранку поралися на палубі.
Ще недавно я теж відчував його пестливий дотик. Потім мене й трьох моїх товаришів для компресію ванн я помістили в барокамеру. Спливло трохи більше доби. З житлового відсіку того гіпербаричного комплексу ми перейшли у так званий дзвін-ліфт. Стріла кран-балки, описавши розгонисту дугу над кормою, вивалила підводний апарат за борт.
— Майна! — пролунав наказ.
Тугі металеві троси послабились, і дзвін, немов на долоню велетня, м'яко сів на зморшкувату поверхню води.
Прикріплені з боків понтони, два майже такі завбільшки, як і сам апарат, поплавки, утримували його на плаву — корпус занурився лише наполовину.
З човна, що стояв осторонь, у воду, не роздягаючись, скочила людина.
То був наш підшкіпер.
Помах мускулястих рук, і от він уже коло нас. Скинув зі скоби гак, вивільнив нейлонові захвати. Баста!
Тепер дзвін лишався один на один з океаном, дитя, яке відпустило руку од спідниці матері, щоб зробити перший крок у загадкову невідомість.
— Вибир… райте кінці! Чого рота роззявили, кра…кра…краби камчатські? — обтираючи спітніле чоло, гримнув боцман.
Степанович — господар палуби, двометровий, русявочубий велет — на «Садко» прийшов із краболова. «Краб камчатський» (з деяких пір боцман почав заїкатися і окремі слова вимовляв, розтягуючи їх) в його устах завжди іронічне, але не зле, як от і нині.
Матроси поспіхом кинулися вибирати з води трос.
Ось уже кілька місяців, долаючи опір океану, спускаємось ми в його глибини. Сьогодні знову збиралися на штурм.
Чудасія! Я, матрос палубної команди, завдяки випадку став підводником.
А трапилось таке. Одного разу, коли готувалися до спуску, покалічив руку молодший океанавт. Він надовго вибував із строю.
Капітан, Гордій Гордійович, зібрав екіпаж.
— Чи є серед вас такі, — запитав він, — хто хоче помандрувати в царство Нептуна?
Бажаючих
Вибір припав на мене, Василя Гайового.
Боцман бурчав:
— Видри морські, кра…крабові душі! Нікому пра…рацювати, а тут, бач, забира…рають людей.
Проте штурман його заспокоїв:
— Облиш жалкувати, Степановичу! Баба з воза — кобилі легше.
І в'їдливо, як те умів робити тільки він, додав:
— Краще б вони взагалі переселилися під воду — користі з них ніякої.
Все ж, незважаючи на безкінечні боцманові докори й злостивість, мене з палубної команди забрали.
Дрібні хвилі, помереживши гладінь океану, злегка погойдували нашу підводну домівку.
Я припав обличчям до ілюмінатора, але жаданої прохолоди не відчув — товсте скло було недоступне ніякій силі.
Вдалині, на тлі високого неба, окато пломеніло сонце. Встелена іскристим промінням доріжка, неначе звивистий трап, вела від корабля до дзвона. Та нараз океан, небо — все зникло. Нас огорнула темрява.
Не встиг пілот увімкнути прожектор, як шалений поштовх знизу струсонув апарат. Глибочінь забарвилася в багряне.
— «Садко»! «Садко»!! — закричав у мікрофон передавача ведучий. — Нас поглинає безодня…
Це було останнє, що я запам'ятав. Далі наступила ніч, безкінечний, непроглядний морок.
СЕРЕД РИФІВ
Відтоді, як «Садко» залишив гавань, здається, минула вічність.
У морі вимір часу особливий: години, дні, місяці плинуть повільно, а помисли моряків подібно магнітній стрілці, що неухильно повертає в бік полюса, спрямовані до отчого краю. Навіть сни наповнені тим заповітним.
От і мені часто сниться поле та ще — відгомін недавно пережитого — пригоди під водою і в джунглях.
Схопившись за ліану, я точнісінько так, як роблять мавпи, розгойдуюсь між баобабами: після океанологічних робіт у відкритому морі «Садко» причалював до тропічного острова, і ми набачились тих витівниць.
Потім був Сінгапур. Потім порт на півдні Суматри. Власне, рейс почався за виробленим маршрутом, як і годиться плавати дослідному кораблю.
…Увечері, коли учасники експедиції повернулися на судно, воно відійшло від причалу і стало на зовнішньому рейді.
Побувати на березі мені не вдалося. Стомлений корабельними клопотами (цілий день ми фарбували каюти), я заліз у напнутий на палубі намет і заснув.
Мавпи, баобаби, пальми… Солодкий сон раптом обірвався — мене кликали на вахту.
Продерши заспані очі, знехотя побрів на місток.
Над світом стояла заворожлива південна ніч. Вона була сповнена пахощами квітів, сріблострунно пронизана голосами цикад, зловіщим реготом птахів, що раз у раз озивалися з джунглів пагористого острівця, неподалік якого зупинився «Садко».