Емма
Шрифт:
— Дякую вам, дякую. Саме в цьому я хотіла пересвідчитися. Знали б ви, як мені подобається все визначене і відверте! Що ж, до побачення.
Розділ 17
Всі друзі місіс Вестон вельми зраділи, коли вона благополучно розродилась, а ще більше зраділа цьому Емма, коли довідалася, що та стала матір'ю дівчинки. Вона ще раніше вирішила, що бажає народження саме місВестон. Вона нізащо не призналася б, що хотіла так тому, аби в майбутньому організувати її шлюб з одним із синів Ізабелли; просто була переконана, що дочка краще влаштує і батька, і матір. Для містера Вестона було б великою втіхою у старості (бо хтозна — навіть
— Вона мала ту перевагу, що колись відпрацьовувала своє уміння на мені, — казала Емма, — як баронеса д'Альман на графині д'Осталіс із «Аделаїди і Теодори» мадам де Жанліс, тепер же ми побачимо, чи вдасться їй дати своїй маленькій Аделаїді більш витончене виховання.
– Інакше кажучи, — відповів містер Найтлі, — вона панькатиме її навіть більше, ніж вас, будучи водночас переконаною, що не панькає взагалі. Саме в цьому полягатиме єдина різниця.
— Бідолашна дитина! — вигукнула Емма. — Якщо буде дійсно так, то якою ж вона виросте?
— Не надто поганою. Така доля тисяч дітей. У дитинстві вона буде противною, а коли подорослішає — виправиться. Моя люба Еммо, незабаром противні й зіпсовані діти перестануть дратувати мене взагалі. Всім своїм щастям я завдячую вам,тож чи не буде моє суворе ставлення до таких дітей чорною невдячністю з мого боку?
Емма засміялась і відповіла:
— Але ви допомагали мені тим, що не давали іншим людям панькати мене. Сумніваюся, щоб я змогла виправитися самотужки.
— Невже? А я не сумніваюся. Природа наділила вас розумом, міс Тейлор навчила вас правил поведінки. Ви не могли не виправитися. Моє втручання могло рівною мірою принести і шкоду, і користь. З вашого боку було б цілком природним запитати: «А яке він має право читати мені нотації?» Боюсь, що вам — цілком природно — було не надто приємно їх вислуховувати. Я не вважаю, що приніс вам користь. Користь я приніс лише собі, зробивши вас об'єктом своїх ніжних почуттів. Я не можу думати про вас, не відчуваючи водночас, що я душі у вас не чую — при всіх ваших вадах і помилках; і, пізнавши так багато ваших недоліків, я вас кохав усе одно відтоді, як вам виповнилося тринадцять чи десь близько того.
— А я впевнена, що ви зробили для мене добро! — вигукнула Емма. — Ви часто справляли на мене виховний вплив — набагато частіше, ніж я могла тоді зізнатись. Я аж ніяк не сумніваюся в тому, що ви наставили мене на вірний шлях. А якщо сердешній крихітці Анні Вестон теж судилося стати зіпсованим дитинчам, то виявіть людяність — зробіть їй стільки ж добра, скільки ви зробили його мені, з тою різницею, що закохуватися в неї, коли їй виповниться тринадцять, не потрібно.
— Як часто, коли ще були дівчинкою, ви казали мені із задерикуватим поглядом: «Містере Найтлі, я збираюся вчинити так чи так; тато мені дозволяють, або — міс Тейлор не проти», — і ви знали, що це мені не сподобається. В таких випадках моє втручання давало вам два неприємні відчуття замість одного.
— Яким же «милим» створіннячком я була! Не дивно, що ви надовго зберегли такі зворушливі спогади про мої висловлювання.
— «Містер Найтлі». Ви завжди називали мене «містер Найтлі» — і це звучало не надто формально, бо увійшло в звичку. Але все одно таке звертання є формальним. Я хочу, щоб ви називали мене якось по-іншому, але не знаю — як саме.
— Я пам'ятаю, що колись назвала вас «Джордж», коли у мене був задерикуватий настрій, — це сталося десь років із десять тому. Я вчинила так, бо думала,
— А чому б вам знову не звати мене «Джордж»?
— Це неможливо! Я ніколи не зможу називати вас інакше, як «містер Найтлі». Я навіть не обіцяю вам зрівнятись у витонченій стислості з місіс Елтон і називати вас «містер Н». Але обіцяю вам, — додала вона невдовзі, сміючись і червоніючи, — я обіцяю, що колись один раз я назву вас на ім'я. Не скажу коли, але ви можете здогадатися, де саме: в будинку, де люди єднаються, щоб бути разом і в радості, і в печалі.
Емма жалкувала, що не може відкрито віддати належне тій пораді, котру він дав їй як людина більш розважлива. Якби вона до неї прислухалася, то це убезпечило б її від найгіршого, суто жіночого глупства — примхливої дружби з Гаррієт Сміт, але це була тема надто делікатна. Вона не наважувалася про це заговорити. У своїх розмовах вони згадували Гаррієт дуже рідко. З його боку це могло спричинятися просто відсутністю думок про неї, але Емма скоріше схильна була пояснювати це його делікатністю і здогадками про те, що дружба їхня поволі доходила свого кінця. Вона сама розуміла, що розстаючись за якихось інших обставин, вони б неодмінно листувались, і що їй не довелося б — як це було нині — у своїх відомостях про Гаррієт покладатися майже виключно на листи від Ізабелли. Він міг помітити, що саме так воно й було. Біль, якого їй завдавало це вимушене замовчування, був майже такий сильний, як і біль від усвідомлення, що саме вонаспричинила до тих нещасть, яких зазнала Гаррієт.
Повідомлення Ізабелли про їхню гостю були такими ж заспокійливими, як і очікувалося. Спочатку їй здалося, що відразу ж по своєму прибутті Гаррієт була не в гуморі, і це було цілком природним, бо на неї очікував візит до зубного лікаря; але по завершенні Гаррієт стала такою ж, як і раніше. Звичайно ж, Ізабелла не вирізнялася здатністю швидко й тонко щось підмічати, але коли б, скажімо, Гаррієт не схотіла бавитися з дітьми, то це б вона помітила обов'язково. Емма була надзвичайно втішена цими новинами і продовжувала сподіватися, що Гаррієт залишиться у них довше — її два тижні перетворяться принаймні на місяць. Містер і місіс Найтлі мали приїхати до них у серпні, і вони попрохали її залишитися, щоб потім забрати з собою.
— Джон навіть не згадує про вашу подругу, — сказав містер Найтлі. — А ось його відповідь. Якщо хочете — прочитайте.
Це була відповідь на повідомлення про його намір одружитись. Емма швиденько вхопила листа, зі жвавим нетерпінням поспішаючи довідатися про думку брата з цього приводу й відразу ж забувши, що той зовсім не згадує про її подругу.
— По-братськи Джон поділяє мою радість, — продовжив містер Найтлі, — але ж він не має схильності роздавати компліменти. Я знаю, що він теж відчуває до вас щиру братерську симпатію. Але настільки далекий од того, аби вдаватися до пишних фраз і квітчастих висловів, що незнайомій із ним молодій жінці його реакція може видатися надто стриманою. Та я не хвилююся з того, що ви прочитаєте написане ним.
— Видно, що це писала розумна людина, — підсумувала Емма, — ознайомившись зі змістом листа. — Віддаю належне його щирості. Він зовсім не приховує своєї думки, що від цих заручин виграла тільки я, але сподівається на те, що з часом я стану такою ж гідною вашої любові, якою ви вже тепер мене вважаєте. Якщо б він висловився по-іншому, то я б йому не повірила.
— Еммочко, нічого подібного на увазі він не має. Він лише хотів сказати, що…
— Ми мало різнимося щодо нашої оцінки одне одного, — перебила вона і всміхнулась, але усмішка в неї вийшла не надто доброзичливою, — мабуть, набагато менше, ніж він здогадується; а неодмінно здогадався б, доведись нам відверто і без зайвих церемоній поговорити на цю тему.