Емма
Шрифт:
Далі було обговорення цієї проблеми: містер Найтлі говорив простою, позбавленою афектації, шляхетною мовою, незважаючи на те, що говорив він із жінкою, яку кохав. Йшлося про те, як йому пропонувати їй заміжжя, не завдавши при цьому шкоди комфорту і спокою її батька. При перших же його словах Емма уже мала готову відповідь. Доки живий її любий тато, будь-яка зміна становища буде для неї неможливою. Вона його ніколи не покине. Однак лише частинаїї відповіді була зустрінута схвально. Неможливість полишення містера Вудхауса містер Найтлі усвідомлював так само добре, як і Емма; але він не міг погодитися з неприпустимістю будь-яких інших змін. Він продумав усе це надзвичайно ретельно і глибоко. Спочатку він сподівався умовити містера Вудхауса перебратися до Донвелла; спочатку йому хотілося вірити в можливість такого варіанту, але
Емма теж уже мала певні побіжні думки про те, як би їм усім перебратися до Донвелла. Як і містер Найтлі, вона також обдумувала такий план і відкинула його, але викладена ним альтернатива на думку їй не спадала. Вона добре усвідомлювала, на що він іде. Вона розуміла, що, покидаючи Донвелл, він буде змушений пожертвувати значною долею своїх звичок і незалежності в проводженні часу; йому непросто, дуже непросто буде жити завжди поруч із її батьком, та ще й у чужому домі. Вона обіцяла подумати про це і радила йому теж подумати ще раз; але він був твердо переконаний, що ніякі подальші роздуми не змінять його бажань чи його думки з цього приводу. Містер Найтлі запевнив її, що він уже мав нагоду довго і розважливо про це поміркувати цілий ранок, коли, йдучи від Вільяма Ларкінса, залишився наодинці зі своїми думками.
— Ой, здається, залишилася ще одна нерозв'язана проблема, — скрикнула Емма. — Я певна, що це не сподобається Вільяму Ларкінсу. Перш ніж робити мені пропозицію, треба було спитатися його дозволу.
Однак вона обіцяла про це подумати і майже запевнила його, що результатом цих роздумів буде висновок про надзвичайну доцільність цього плану.
Цікаво, що Емму, коли вона з різних точок зору розглядала нову ситуацію з Донвелл-Еббі, жодного разу не вразила думка про ту шкоду, якої зазнає її племінник Генрі, чиї права як спадкоємця вона раніше так ревно оберігала. Як би вона не переймалася тепер можливими наслідками для бідолашного хлопчика, все одно не могла тепер не думати про це із задерикувато-нахабною посмішкою, з подивом виявивши справжню причину того несамовитого несприйняття можливості одруження містера Найтлі з Джейн Ферфакс (чи з ким завгодно), котре вона раніше пояснювала своїми приязними почуттями як сестри і як тітки.
Стосовно ж його плану — одружитись і жити разом у Гартфілді, то чим більше вона про нього міркувала, то тим більше він їй подобався. Незручності, які цей план завдавав містеру Найтлі, наче зменшилися, переваги ж, які отримувала вона, — зросли, а їхня спільна вигода переважала будь-яку ваду. Яке це щастя — мати поруч такого друга в часи бентежності й печалі! Такого помічника у виконанні всіх тих обов'язків і у всіх тих турботах, яким час тільки додаватиме смутку!
Вона б почувалася безмежно щасливою, якби не бідолашна Гаррієт; тут кожна її радість, здавалося, лише збільшувала страждання її подруги, котрій, може, навіть доведеться тепер забути про Гартфілд. Ті чарівні вечори в сімейному колі, які планувала Емма, мусять — із чисто милосердних міркувань — проходити без Гаррієт, бо вона на них неодмінно почуватиметься чужою. Емма не жалкувала про її майбутню відсутність і не вважала це якоюсь втратою для себе в плані цікавого проводження часу, бо на таких вечорах Гаррієт буде скоріше зайвою морокою, аніж навпаки; але все одно — необхідність такого незаслуженого покарання для бідолашної дівчини видавалася необхідністю надто жорстокою.
Із часом вона, звичайно ж, забуде про містера Найтлі, вірніше, хтось займе його місце в її серці, але не можна було сподіватися, що це трапиться дуже швидко. На відміну від містера Елтона містер Найтлі не робитиме нічого, щоби прискорити зцілення. Містер Найтлі — завжди такий добрий, співчутливий, такий правдиво шанобливий у ставленні до кожного — ніколи не дасть приводу ставитися до себе з меншою симпатією, ніж тепер; а покохати ще раз — це було б занадто навіть для Гаррієт, яка за один рік умудрилася закохатись у трьохчоловіків.
Розділ 16
Із
Гаррієт висловилася в основному так, як і можна було сподіватися: без докорів чи явних натяків на те, що з нею погано обійшлись, і все ж таки Еммі здалося, що в її стилі прозирало почуття образи чи щось дуже близьке до нього; і це тільки підсилило небажаність їх зустрічі. Може, це їй тільки здалося, але після такого удару в ангела — і то б виникло почуття образи.
Еммі не склало великих труднощів дістати запрошення від Ізабелли; їй навіть поталанило в тому, що для цього виникла слушна нагода, і потреба у придумуванні причини відпала. У Гаррієт болів зуб, і вона дійсно вже давно хотіла побувати на прийомі в дантиста. Дружина Джона Найтлі прийшла в захват од того, що зможе бути корисною; все, що стосувалося хвороб, було для неї гарною рекомендацією. Зубний лікар подобавсь їй менше, ніж містер Вінґфілд, але все одно вона була рада взяти Гаррієт під свою опіку. Вирішивши це питання із сестрою, Емма звернулася до своєї подруги, а ту не довелося довго умовляти. Тож Гаррієт мала їхати, причому каретою містера Вудхауса; її запросили не менше ніж на два тижні. Все влаштували, про все домовились, і Гаррієт цілою і неушкодженою доставили на Брансвік-сквер.
Тільки тепер Емма отримала змогу повною мірою насолоджуватися візитами містера Найтлі; тільки тепер могла вона говорити і слухати з правдивою радістю, не затьмареною тим почуттям несправедливості, провини, чогось украй болісного, що ятрило їй душу при спогаді про те, що недалеко знаходиться нещасна душа, котра, може, саме в цей момент страждає від почуттів, до яких вона сама спричинила своєю нерозважливою поведінкою.
Можливо, поїздка Гаррієт до Лондона мала надто оптимістичний вплив на почуття Емми, але до думок про Гаррієт у Лондоні неодмінно домішувалися думки про інші об'єкти і заняття, що становили для неї інтерес; це допомагало Еммі менше думати про минуле і хоч якось утекти від самої себе.
Вона не хотіла, щоб те місце, яке звільнилось од Гаррієт у її серці, відразу ж зайняла якась інша турбота. Вона мала зробити важливе повідомлення; повідомлення, яке в змозі була зробити лише вона:зізнання своєму батькові про її заручини; але нині про це і мови не могло бути. Вона вирішила відкласти розголошення цієї таємниці до того часу, як місіс Вестон благополучно розродиться. У цей період не можна було зайвий раз хвилювати людей, яких вона любила, а їй самій не слід було мучитися думками про неприємне, доки не настане визначений час. У її розпорядженні будуть принаймні два тижні приємної безтурботності й душевного спокою після емоційних, але таких бентежних задоволень.
Незабаром Емма вирішила — як у плані обов'язку, так і в плані приємності — виділити півгодини з цього свята душі на візит до міс Ферфакс. Вона мусила це зробити, вона прагнула її побачити, а схожість їхніх нинішніх ситуацій тільки посилювала всі інші, крім доброї волі, спонуки. Це буде прихованезадоволення; але усвідомлення схожості їхніх перспектив неодмінно збільшить інтерес, із яким вона прислухатиметься до всього, що зможе повідомити їй Джейн.
Тож вона пішла — колись вона під'їжджала (щоправда, безуспішно) до цих дверей, але в самому будинку не була з того самого ранку після вилазки на Бокс-хілл, коли бідолашна Джейн була така засмучена, що Еммине серце переповнилося співчуттям до неї, хоча про найгірші її страждання вона й не підозрювала. Вона знала напевне, що Бейтси були дома, але побоювалася, що її не пустять до помешкання, тож, вирішивши сповістити про свій прихід запискою, вона тим часом чекала в коридорі. Емма почула, як Петті зачитала записку, але після цього сердешна міс Бейтс не стала влаштовувати такої колотнечі, яку так добре було чути минулого разу. Зовсім ні; навпаки — Емма не почула нічого, крім негайної відповіді: «Будь ласка, просіть її піднятися», — а ще через мить її зустріла на східцях сама Джейн, яка жваво пройшла вперед так, наче будь-який інший прийом був би недоречним. Емма ніколи не бачила, щоб вона виглядала так добре, так чарівно, так привабливо. В ній відчувалася сором'язливість, сердечність і певне пожвавлення; з'явилося все те, чого завжди бракувало її зовнішньому вигляду й манерам. Вона виступила наперед і, простягнувши руку, сказала тихим, але сповненим емоцій голосом: