Емма
Шрифт:
Джейн не обернулась. І це було необов'язково, бо саме в той момент із нею розмовляла місіс Вестон.
— Так нечесно, — прошепотіла Емма, — бо то була лише моя здогадка. Не засмучуйте її.
Він похитав головою і усміхнувся; схоже було, що сумнівів мав так само мало, як і співчуття. Невдовзі почав знову:
— Напевне, ваші друзі в Ірландії дуже радіють із тієї приємності, що її вони вам зробили цим подарунком, міс Ферфакс. Смію припустити, що вони часто думають про вас і гадають: коли саме, в який день ви отримаєте цей інструмент? Як на вашу думку, полковник Кемпбелл
Він замовк. Вона не могла не чути сказаного і тому не могла уникнути необхідності дати відповідь.
— Доки я не отримаю листа від полковника Кемпбелл а, — сказала вона з напускним спокоєм, — я ні про що не можу судити напевне. Поки що все це — припущення.
— Авжеж, припущення. Інколи бувають вірні припущення, інколи — хибні. Хотів би я припустити — коли вже мені вдасться закріпити оцю заклепку? Які тільки дурниці не верзуться під час важкої роботи, міс Вудхаус! Варто лише рота відкрити. От справжні робітники — ті, мабуть, помовкують; а ми — роботяги-джентльмени — коли вже вчепимося за якесь слово… От міс Ферфакс казала щось про припущення… Гоп, готово. Мадам, — до місіс Бейтс, — я маю приємність повернути вам ваші тимчасово підліковані окуляри.
Йому гаряче дякували і мати, і дочка; щоб якось утекти від останньої, Френк підійшов до фортепіано й попрохав міс Ферфакс пограти ще трохи.
— Якщо можна — будь ласка, — сказав він, — зіграйте один із тих вальсів, що ми танцювали минулого вечора; дайте мені змогу пережити їх знову. Вони не сподобалися вам так, як мені, ви весь час виглядали втомленою. Здається, ви були раді, що танці було припинено; але я б віддав усе — все на світі, — щоб потанцювати ще півгодини. Вона заграла.
— Яке це щастя — знову чути мелодію, що колись принесла тобі радість! Якщо я не помиляюся, то під цю музику ми танцювали у Веймуті.
Вона мигцем поглянула на нього, густо почервоніла і заграла щось інше. Зі стільця, що стояв біля фортепіано, Френк узяв якісь ноти і сказав, звертаючись до Емми:
— Це щось зовсім для мене нове. Ви знаєтеся на цьому? Крамер. А ось нова збірка ірландських мелодій. Звичайно ж, ірландських! А які ще могли звідтіля надіслати? Вони потрапили сюди разом із інструментом. Дуже доречно з боку полковника Кемпбелла, нічого не скажеш. Він знав, що тут міс Ферфакс не матиме нот. Така передбачливість викликає особливу повагу з мого боку; це свідчить, що все було зроблено від щирого серця. Нічого вчиненого похапцем, нічого незавершеного. За всім цим може критися лише істинне почуття.
Еммі хотілося, щоб він не був таким єхидним, однак мимоволі їй було смішно; а коли вона, мигцем поглянувши на Джейн Ферфакс, встигла помітити залишки усмішки на її обличчі, коли помітила, що за густим рум'янцем сором'язливості криється усмішка прихованої насолоди, то в її смішливому настрої відразу розчинилися докори сумління, і значно поменшало співчуття по відношенню до неї взагалі. Ця чемна, манірна і бездоганна
Френк приніс їй усі ноти, і вони переглянули їх разом. Емма скористалася можливістю і прошепотіла:
— Ви надто відверто висловлюєтеся. Напевне, вона розуміє, що ви маєте на увазі.
— Сподіваюся, що розуміє. Я і хотів, щоб вона мене зрозуміла. І мені зовсім за це не соромно.
— Зате мені трохи соромно, і я шкодую, що висловила таку здогадку взагалі.
— А я навпаки — дуже радий, що ви це зробили і сповістили цю здогадку мені. Тепер у мене є ключ до всіх її дивних поглядів і манер. Нехай соромиться. Раз грішить, то нехай відчуває сором.
— Думаю, що вона не може його не відчувати.
— Щось я цього не помічаю, бо вона саме грає «Робін Едер» — йогоулюблений твір.
Незабаром міс Бейтс, проходячи повз вікно, угледіла містера Найтлі, що їхав неподалік верхи на коні.
— Погляньте-но — містер Найтлі! Треба поговорити з ним, якщо вдасться; просто щоб висловити йому подяку. Тут я вікно відчиняти не буду, а то ви всі позастуджуєтесь; доведеться піти до кімнати моєї матінки. Сподіваюся, що він зайде, коли дізнається, хто до нас прийшов. Просто чудово, що ви всі тут отак зустрінетеся! Це така честь для нашої маленької кімнати!
Усе ще продовжуючи говорити, вона зайшла до сусідньої кімнати і, відчинивши вікно, відразу ж погукала містера Найтлі, і всі інші чули кожні півслова їхньої розмови так виразно, наче ця розмова відбувалася в тій самій кімнаті.
— Здрастуйте! Як ся маєте? І я чудово, дякую. Така вдячна вам за карету, що ви надали її нам учора ввечері. Ми встигли додому якраз вчасно — моя матінка саме приготувалася нас зустріти. Прошу вас, заходьте, будь ласка, заходьте. Ви зустрінете у нас декого зі своїх друзів.
Отак міс Бейтс почала розмову; здавалося, що містер Найтлі в свою чергу теж був рішуче налаштований, аби його почули, бо голосом твердим і владним він сказав:
— Як ваша племінниця, міс Бейтс? Я хочу спитатися про вас усіх, але перш за все — про вашу племінницю. Чи здорова міс Ферфакс? Сподіваюся, вона не застудилась учора ввечері? Як вона почувається сьогодні? Скажіть мені, як міс Ферфакс?
І перш ніж заговорити про щось інше, міс Бейтс змушена була дати пряму відповідь на запитання. Слухачам стало цікаво; а місіс Вестон промовисто поглянула на Емму. Одначе та з непохитним скептицизмом похитала головою.
— Я така вдячна вам, така вдячна, що ви надали нам карету! — знову почала було міс Бейтс.
Він перепинив її, мовивши:
— Я прямую до Кінґстона. Чи не маєте ви якихось доручень?
— О Господи! До Кінгстона? Ви їдете до Кінґстона? Якось місіс Коул казала мені, що їй щось потрібно у Кінґстоні.
— Місіс Коул має для цього слуг. Чи не маєте виякихось доручень?
— Ні, не маю, спасибі. Але ж заходьте! Хто б, ви думали, до нас прийшов? Міс Вудхаус і міс Сміт — вони люб'язно завітали послухати, як звучить нове фортепіано. Будь ласка, залиште свого коня в «Крауні» й заходьте.