Фах
Шрифт:
Пізніше Джорджеві розповіли, що вимикач був несправжній і його давали дитині тільки для того, щоб вона почувала себе певніше, та все ж він не був переконаний, що так воно було насправді, бо сам тої кнопки не натискав.
Йому одягли на голову великий шолом, вимощений усередині гумою. Три-чотири невеликі опуклості присмокталися до голови, але він відчув тільки легкий дотик, який одразу ж зник. Болю не було.
Звідкись іздалеку долинув лікарів голос:
— Ну як, Джордже, все гаразд?
І тоді, без будь-яких попереджень, його наче оповило
Напружившись, він намагався почути й зрозуміти те невловиме, та між ним і шепотом лежала груба повстина.
Потім з нього зняли шолома. Яскраве світло вдарило в очі, а лікарів голос тарабанив у вуха:
— Ось твоя картка, Джордже. Скажи, що тут написано?
— Тут написано… написано: «Плейтен Джордж. Народився 13 лютого… року, батьки — Пітер і Емі Плейтен, місце…» — і затнувся від хвилювання.
— Ти вмієш читати, Джордже, — підбадьорив лікар. — Усе вже позаду.
— Назавжди. Я не розучуся?
— Звичайно, ні. — Лікар нахилився і, як дорослому, потис йому руку. — А зараз тебе відправлять додому.
Минув не один день, поки Джордж призвичаївся до своєї нової чудової здібності. Він так добре читав батькові, що Плейтен-старший не зміг утримати сльози і покликав родичів, щоб поділитися з ними радісною новиною.
Джордж ходив містом і по дорозі читав усі написи, та все дивувався, що був час, коли він їх не розумів.
Він намагався пригадати, як це не вміти читати, і не міг. Здавалося, він завжди вмів. Завжди.
У вісімнадцять років Джордж став смуглявим юнаком середнього зросту, однак завдяки худорлявості здавався вищим, ніж був насправді. А кремезний, широкоплечий Тревіліян, нижчий за нього тільки на дюйм, і досі виглядав справжнім коротуном. Проте за останній рік він став дуже самолюбивим і нікому не дозволяв безкарно називати себе тим прізвиськом. А що власне ім’я подобалося йому ще менше, то його називали просто Тревіліяном або якось скорочено. Аби ще більше підкреслити своє змужніння, він викохував баки і щетинисті вусики.
Тепер Тревіліян аж упрів від хвилювання, і Джордж, який уже виріс із колишнього «Джорджі» до односкладового гортанного «Джордж», тішився з цього.
Вони були у великій залі, де їх уже якось десять років тому збирали (і куди вони з того часу ніколи не ходили). Здавалося, ніби те далеке тьмяне сновидіння раптом стало явою. У перші хвилини Джорджа вразило те, що все тут ніби поменшало, але потім він збагнув, що то він сам виріс.
Зібралося їх тут не так багато, як першого разу, і самі юнаки. Для дівчат визначили інший день.
— Не розумію, чому нас примушують стільки чекати, — нахиливши голову, тихенько сказав Тревіліян.
— Звичайна тяганина, — зауважив Джордж. — Ніяк без неї не обійдуться.
— І звідки в тебе цей ідіотський спокій?
— А мені нічого хвилюватися.
— Від твоєї самовпевненості
Джордж теж роззирнувся довкола. Цього разу система була інша, ніж у день Читання. Все відбувалося набагато повільніше, а інструкції їм роздавали вже надрукованими — неабияка перевага проти тих дітей, що не вміють читати.
Прізвища Плейтен і Тревіліян, як і раніше, були наприкінці списку, але тепер вони вже знали чому.
Один по одному з кімнат виходили юнаки. Похмурі й, мабуть, непевні у своїх силах, вони збирали одяг і йшли до аналізатора по результати.
Кожного, хто виходив, оточувала дедалі рідша юрба тих, хто ще чекав своєї черги. «Ну, як?», «Дуже важко було?», «По-твоєму, що тобі дали?», «Відчуваєш якусь різницю?».
Відповіді були туманні й розпливчасті. Джордж тримався осторонь, напружуючи всю волю. Всі водно правили, що більше шансів у тих, хто зберігає спокій. Та хоч би там як, він відчував, що руки його повільно холонуть.
Просто смішно, як із роками на тебе спадають нові клопоти. Приміром, висококваліфіковані фахівці, що вирушали на інші планети, конче мусили їхати зі своїми дружинами (а жінки — зі своїми чоловіками). Це було необхідно, щоб підтримувати на планетах правильне статеве співвідношення. Жодна дівчина не відмовиться вийти заміж за чоловіка, який має призначення на планету класу А. Джордж не мав на прикметі якоїсь певної дівчини, та він і не цікавився жіночою статтю. Ще не час. Коли здобуде фах та отримає право додавати до свого імені «дипломований програміст», ось тоді, наче султан у гаремі, зможе вибрати будь-яку. Ця думка схвилювала його, і він постарався позбутися її. Треба бути спокійним.
— Якесь безглуздя, — пробурмотів Тревіліян. — Спочатку тобі торочать, що треба зберігати спокій та незворушність. А потім ставлять в такі умови, що про спокій годі й думати.
— Може, це зумисно? Щоб зразу розмежувати чоловіків та хлопчаків. Не звертай уваги, Трев.
— Заткни пельку!
Нарешті викликали Джорджа, але не по радіо, як того разу. Його прізвище засвітилося на табло.
Джордж помахав Тревіліянові рукою:
— Тримайся, Трев! Не хвилюйся!
Коли він заходив до кімнати тестування, то був щасливий. Атож, щасливий!
— Джордж Плейтен? — запитав чоловік, який сидів за столом.
На мить у свідомості Джорджа з надзвичайною виразністю постав образ чоловіка, який десять років тому запитував так само, і йому раптом здалося, ніби перед ним той самий лікар, а він, Джордж, тільки-но переступивши поріг, знову перетворився на восьмирічного хлопчину.
Чоловік за столом підвів голову. Його обличчя, звичайно, не мало нічого спільного з тим образом, що виринув з глибини Джорджевої пам’яті. У цього ніс був картоплиною, волосся рідке, підборіддя помережане складками, наче він раніше був товстун, а тоді зненацька схуд.