Фб-86
Шрифт:
— Як же ви стали антифашистом, живучи в такому оточенні?
— Випадково.
Олайоша вразила щира відповідь хлопця.
— Продовжуйте, — підтримав він його.
Іштван деякий час роздумував, збираючи докупи і впорядковуючи свої спогади.
— Ось з чого все почалося, — промовив він згодом. — Навесні 1944 року я познайомився з молодою студенткою, Майєю Фабрі. Пізніше я довідався, що вона єврейка. Батько її був відомим лікарем. Майя познайомила мене з своїми батьками. Від них я сприйняв антифашистські ідеї, там вперше почув про Томаса Манна, Верфеля, Стейнбека, Драйзера. Брав у них книги, багато читав. Переді мною відкрився зовсім новий світ.
«Іштване, це правда? Скажи, що правда! Скажи тільки! Тепер усе буде гаразд. Приходь завтра!»
Я теж дуже радів. Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.
«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».
Вирішили зустрітися наступного ранку.
Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.
Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.
«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.
Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.
«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»
«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»
«Облиште їх! Вони теж люди!» — стримуючи обурення, вигукнуло кілька чоловік.
«Коли не подобається, забирайтесь геть. Доки не
«Може, ви за них?»
Дехто рвучко повернувся і поквапливо пішов далі.
Я стояв приголомшений. Совість підказувала, що треба допомогти, але не знав як. Підбадьорений схвальними вигуками, хлопчина заходився ще рішучіше штурхати старика. Бідолаха озирався на всі боки, зацькований. Він не міг сказати жодного слова.
Дівчина підійшла до старика, взяла його під руку, та один з конвоїрів грубо відштовхнув її. Регіт, лайка залунали ще дужче, ще більше розійшовся й хлопчина. Густіше посипалися удари на нещасного дідуся. Той похитнувся і, втративши рівновагу, впав на землю. Милиці вилетіли з рук. Напружуючи всі сили, він підняв голову і благально глянув на свого мучителя. А молодчик, дико регочучи, ударив старого ногою в обличчя.
«Дідусю!» — розпачливо зойкнула дівчина і кинулась до непритомного старика. З його уст тоненькою цівкою потекла кров, фарбуючи в червоний колір білу бороду. Нілаші накинулись на немічного дідуся з онукою і заходились бити їх куди попало. Я рвонувся, щоб допомогти нещасним, але хтось ззаду схопив мене…
— Годі казки розповідати! — вдарив по столу Каллош. — Може, ви ще скажете, що були учасником руху опору?
Від спогадів на очах Іштвана заіскрилися сльози. Він перервав розповідь, безпорадно глянув на розгніваного Каллоша, потім перевів погляд на Олайоша. Той з цікавістю дивився на нього.
— Розповідайте далі.
По обличчю хлопця майнула сумовита усмішка.
— Мені нічого більше сказати. Через півгодини Майю теж розстріляли. Я не міг врятувати її, бо вона не захотіла. Відтоді я вважав, що мій батько — вбивця Майї. Я зрікся його, пішов з дому. В грудні 1944 року, напередодні різдва, батько навідався до мене сам. Благав, молив, щоб я пішов разом з ним, доки кільце радянських військ не зімкнулося навколо Будапешта. Я не захотів. Ми посварилися. Батько вдарив мене, я дав здачі.
Іштван на якусь мить замовк, провів рукою по чолу і продовжував:
— Я вдарив рідного батька і кинувся тікати. Для мене він уже не існував. Може, ви не повірите, але все було саме так. У біографії я не писав про нього, бо до 1946 року не знав, чи він живий.
— О, виявляється, ви ще й великомученик! — в'їдливо зауважив Каллош. — Ну, а що скажете про те, як ви розхвалювали імперіалістів у галузі медицини?
Серце Іштвана скам'яніло. Ця людина знущається навіть з його спогадів! Каллош ненавидить його. Нічого від нього чекати! Не в силах більше стримуватись, Іштван гнівно вигукнув:
— Це неправда!
Каллош почервонів:
— Як ви смієте звинувачувати мене в брехні! Мене! Ви, нікчема, фашистський вилупок… — Каллош хапав ротом повітря, обличчя його спотворилось від люті. — Геть звідси! — Він випрямився. — Засідання дисциплінарної комісії оголошую закритим! Почекайте в коридорі, поки винесемо рішення, — кинув він навздогін хлопцеві.
Іштван вийшов із залу. В коридорі його оточили однокурсники. Посипались запитання:
— Ну як?
— Виключили тебе?
— Ну, вони не наважаться цього зробити. Тебе дуже любить Голуб.
— Чому ти не виголосив гучної промови? Каллошу тільки того й треба!
— Що за нісенітниця!
— Цим Каллошем ми вже ситі по горло!
Іштван дивився кудись в далечінь і мовчав, наче й не чув запитань друзів. Нарешті глухо сказав:
— Очевидно, мене виключать. — І, махнувши рукою, важко опустився на стілець біля вікна.