Франкенштайн. Ґотичні повісті

Містер Атерсон, правник, був людиною з суворим обличчям, яке ніколи не осяювала усмішка. Воно було холодне, малоемоційне, не виказувало ані думок, ані почуттів, вузьке, видовжене, без особливо виразних рис, однак чимось привабливе. На дружніх вечерях, коли містеру Атерсону смакувало вино, щось надзвичайно людяне починало виблискувати в його очах, щось невловиме, котре ніколи не втілювалося в розмові; однак це «щось» промовляло не лише німими знаками пообіднього виразу обличчя, а набагато частіше і гучніше — щоденними вчинками правника. До себе він був суворий: пив джин на самоті, аби подолати любов до добрих вин, і хоч любив театр, не перетинав дверей жодного впродовж двадцятьох років. До інших він ставився з великою толерантністю, тільки іноді дивуючись; і майже з заздрістю ставився до людських помилок, завжди

прагнучи радше допомогти, аніж ганити.

— Я шаную каїнову єресь, — любив казати він дещо пафосно, — я визнаю право за братами своїми іти до диявола власним шляхом.

Таким чином, його доля була стати останнім благочестивим порадником і останньою надією в житті людей, що котилися вниз. І коли б вони до нього не прийшли, його ставлення до них залишалось незмінним.

Понад усякий сумнів таке ставлення було нескладним для містера Атерсона, він не прагнув демонструвати свої успіхи, навіть його дружба, здавалось, була заснована на простому благочесті та добрій вдачі. Ознакою скромної особи є те, що вона приймає вже готове коло друзів із рук випадку, так було і з правником. Його друзями були або родичі, або ті, кого він дуже давно знав, ця дружба проростала, наче плющ із ґрунту часу, не маючи жодного стосунку до рис людини. Щось таке, безперечно, пов’язувало його з містером Ричардом Енфілдом, дальнім родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох було загадкою, що ці двоє знаходять один в одному і що в них спільного. Ті, хто випадково зустрічав їх під час недільних прогулянок містом, розповідали, що йшли вони мовчки з насупленими обличчями, і з помітною радістю вітали появу ще одного друга. Незважаючи на все це, обидва отримували величезне задоволення від прогулянок, вважаючи їх головною прикрасою тижня, і відкладали не лише інші розваги, а й важливі справи, щоб їхньому відпочинку ніщо не заважало.

Під час однієї з таких прогулянок дорога завела їх на бічну вуличку в діловій частині Лондона. Вуличка була маленькою і, як то кажуть, тихою, незважаючи на те, що в будень тут кипіла жвава торгівля. Мешканці зробили її дуже гарною, але прагнули зробити ще кращою, виставляючи напоказ крихти своєї гордості. Вітрини магазинів дивились на вулицю, запрошуючи перехожих, наче усміхнені продавці. Навіть у неділю, приховавши свої найяскравіші барви та залишаючись порівняно порожньою, вуличка висяювала, наче багаття в лісі, поміж своїх неохайних сусідів. Вона миттю привертала увагу перехожих своїми свіжопофарбованими віконницями, блискучими ручками на дверях та загальною атмосферою чистоти й веселості.

Через двоє дверей від рогу, по ліву руку на схід, лінія будинків розривалася входом у двір, і саме в цьому місці стояв похмурий будинок, що виходив причілком на вулицю. Це була двоповерхова будівля, яка не мала жодних вікон, лише двері на нижньому поверсі. Над ними була глуха стіна, що несла на собі сліди тривалої недбалості та занепаду. На дверях не було ані дзвоника, ані дверного молотка, і не було схоже, щоб ними користувалися. Волоцюги знаходили собі притулок під ними, діти гралися в «крамницю», школярі точили ножі об східці. Не було схоже, щоб хтось намагався відігнати цих випадкових відвідувачів або полагодити зіпсоване майно.

Містер Енфілд та правник ішли другим боком вулички; коли вони минали вхід у двір, Енфілд підняв свій ціпок і зауважив:

— Чи помічали ви колись ті двері? — і, коли його компаньйон стверджувально кивнув, додав: — Вони нагадують мені одну дивну історію.

— Справді? — спитав містер Атерсон із ледве помітною зміною в голосі. — І яку ж?

— Вона трапилась на цьому-таки місці, — почав містер Енфілд. — Темної зимової ночі, приблизно о третій годині, я повертався додому з одної місцини на краю світу. Мій шлях пролягав через ту частину міста, де о цій порі було видно лише ліхтарі. Я минав одну по одній сплячі вулиці, освітлені наче караван і порожні наче церква, поки не дійшов до того стану, коли людина починає вслуховуватися в тишу і палко бажати зустріти полісмена. В цей момент я побачив дві фігури: одна належала чоловіку, невисокому на зріст, який швидко шкандибав на схід, а друга — маленькій дівчинці, років вісьмох, може, десятьох, яка щосили бігла через вулицю. На розі вони зіштовхнулись. І тут трапилась найжахливіша річ — чоловік спокійно наступив на дитину і пішов далі, залишивши її на землі; дитина кричала. Почути і побачити — це різні речі. Той чоловік був жахливий. Він не був схожий на людину, він був схожий на клятого Джаґернаута [1] . Кілька разів я гукнув його, потім наздогнав та привів до місця, де вже зібралися люди навколо нещасної дівчинки. Негідник був абсолютно спокійний, не чинив мені жодного опору, лише одного разу глянув, і погляд той був такий бридкий, що піт покотився з мене градом. Люди, що оточили дівчинку, були її родичами, і невдовзі з’явився лікар, від якого, власне, і бігла тоді дівчинка. Дитина була майже неушкоджена, більше налякана, заспокоїв усіх лікар. Ви, мабуть, гадаєте, що це вся історія. Та була ще одна дивна обставина. З першої хвилини я відчув огиду до того пана. Сім’я дівчинки також, що й не дивно. Та поведінка лікаря здивувала мене. Він був звичайнісіньким аптекарем, невизначеного віку, з сильним единбурзьким

акцентом, мало емоційний, наче та волинка. Та, як і всі ми, щоразу, коли він дивився на мого бранця, він робився то білим, то червоним від бажання вбити негідника. Я чудово знав, що в нього на думці, і він так само бачив, про що думаю я, однак ми знайшли кращий вихід. Ми сказали тому містеру, що можемо й обов’язково зробимо так, що його ім’я матиме ганебну славу по всьому Лондону. Якщо він має друзів чи вплив, ми гарантуємо, що він утратить їх. Весь той час, поки ми роз’яснювали ситуацію, доводилося тримати жінок подалі від нього, бо вони були розлючені, мов гарпії. Я ніколи не бачив стільки облич, повних ненависті, а поміж них стояв чоловік із виразом спокійної зловісної глузливості на обличчі, наче позиченому в самого сатани.

— Якщо ви хочете нажитися на цьому випадку, — сказав він, — тоді не можу нічим допомогти. Однак кожен джентльмен хоче уникнути розголосу. Назвіть вашу ціну.

Ми назвали йому суму в сотню фунтів для сім’ї дівчинки. Вочевидь, він хотів протестувати, та всі ми були налаштовані вельми рішуче, і він здався. Тепер нам потрібно було отримати гроші, і як ви думаєте, куди нас привів той чоловік? Саме до цих дверей. Дістав ключа, увійшов усередину і незабаром повернувся, тримаючи в руках 10 фунтів золотом і чек до банку Кутса, підписаний людиною, ім’я якої я не можу назвати, але можу сказати, що воно досить відоме в наших колах. Цифри були непевними, але підпис був настільки чітким, що міг бути лише справжнім. Я взяв на себе сміливість зауважити, що все це видається підозрілим, зазвичай люди серед ночі не заходять у будинок через задні двері і миттю не вертаються з чеком майже на 100 фунтів, підписаним іншою людиною. Та чоловік був спокійним і лише глузливо посміхався.

— Заспокойтеся, — сказав він, — я залишуся з вами, поки не відкриються банки, і власноруч зніму гроші.

Тож всі ми: лікар, батько дівчинки, наш друг та ваш покірний слуга, — провели залишок ночі в моїй вітальні. Вранці, після сніданку, ми вирушили до банку. Я віддав чек і попередив, що маю всі підстави вважати його підробкою. А ось і ні! Він виявився справжнім.

— Не може бути! — сказав містер Атерсон.

— Я розумію ваші почуття, — відповів містер Енфілд. — Так, це кепська історія. Бо той мій парубок — особа, з якою ніхто не став би мати справу, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один із ваших приятелів, із тих, хто, як кажуть, чинить добро. Мабуть, це шантаж. Чесна людина має платити, щоб уникнути розголосу пригод її молодості. «Будинок шантажу», так після того випадку я називаю будинок із дверима. І все ж таки залишається ще багато незрозумілого, — додав він і занурився у думки.

Від думок його відірвав містер Атерсон, що несподівано запитав:

— А ви не знаєте, саме тут живе той, хто підписав чек?

— Було б цілком можливо, — відповів містер Енфілд, — але я випадково бачив його адресу. Він мешкає на якійсь площі.

– І ви ніколи не розпитували про цей будинок із дверима? — сказав містер Атерсон.

— Ні, сер, я шаную чужі таємниці, — була відповідь, — я маю суворе правило щодо запитань. Це занадто нагадує Судний день. Ви ставите запитання, і вони — ніби лавина. Ви тихенько сидите собі на пагорбі, десь поряд котиться камінчик, зачіплює інший, і ще один, і ще… І навіть стріляний горобець (останнє, про що ви можете думати) вдаряється об власний паркан, і його сім’я повинна змінювати прізвище. Ні, сер, моє правило: що більше справа схожа на неприємності, то менше запитань.

— Дуже гарне правило, — мовив правник.

— Але для себе я оглянув це місце, — вів далі містер Енфілд. — Воно мало схоже на жилий будинок. Він не має інших дверей, ніхто туди не заходить і звідти не виходить, лише зрідка той чоловік із моєї нічної пригоди. Там є три вікна, які виходять на подвір’я, вони завжди запнуті занавісками, але чисті. А ще з труби постійно іде дим. Отже, хтось має там мешкати. Та все ж таки я не впевнений. Будівлі розташовані так близько одна до одної, що важко сказати, де закінчується одна і починається інша.

Друзі пройшлися ще трохи мовчки, а тоді:

— Енфілде, — сказав містер Атерсон, — у вас дуже гарне правило.

— Так, я теж так вважаю, — відповів Енфілд.

— Та все ж таки, — продовжив правник, — є одна річ, яку я хочу у вас запитати: як ім’я тої людини, що наступила на дитину?

— Що ж, — сказав містер Енфілд, — я не бачу в цьому шкоди. Ім’я того чоловіка було Гайд.

— Гм, — відповів Атерсон. — А який він був на вигляд?

— Його нелегко описати. В його зовнішності є щось неправильне, щось неприємне, щось відразливе і навіть огидне. Я ніколи не зустрічав людини, яка б мені так не подобалась, навіть не знаю чому. Є в Гайдові щось бридке, але не зрозуміло, що саме. Він має дуже незвичайний вигляд, і це все, що я можу сказати. Я не можу описати вам того парубка. І це не через пам’ять, бо він ніби зараз стоїть у мене перед очима.