Герострати
Шрифт:
До кожної роботи, до якої я брався, я ставився винятково сумлінно. Я не прагну цим сказати, ніби це якась заслуга з мого боку і тому мені належить особлива пошана за ці якості. Ні, я просто стверджую, так само, якби я складав інвентар, задля більшої точности, щоб факти, які я оповідатиму, не набрали іншого насвітлення, ніж це сталося в дійсності. Я боюся щось перекрутити або пропустити, оскільки все це має для мене вирішальне значення, а що це значення стосується виключно моєї особи і вже для когось іншого не тільки втрачає наочність, а й навіть віддалену подібність, як при переповіданні сну, коли слова охоплюють і передають не пережитий настрій сну, а тільки його зовнішню дію чи приблизний образ і неможливість відтворити плинний жмут почуттів, які не цілком відповідають виговореному, бо уві
Завдання, яке я собі поставив або вірніше – яке мені накинули, вимагало виняткового терпіння й докладноети. Перебравши подумки всі теорії, які я лише потрапив вигадати, я повписував найбільш підхожі на аркуш паперу, задля більшої наочности і, щоб не заплутатися, вирішив комбінувати, на чому зупинитися.
Однак у моїй ситуації виявилося досить важко щось путнє вимізкувати. Хоч як я мудрував, ніякого факту, за який я сподівався вхопитися й почати розшуки, не знаходилося. Всі теорії зводилися до одного: єдиний спосіб виявити якісь дані до біографії мого відвідувача – це заходити в кожний будинок, у кожне помешкання й розпитувати про нього.
Не треба багато уяви, аби зрозуміти, як я себе почував, усвідомлюючи, що передо мною повне місто мешканців, яке доведеться обходити й випитувати про мого відвідувача, але іншої ради я не бачив і тому вважав за найдоцільніше діяти, відклавши всі роздуми набік, і то діяти як найскоріше, а там воно вже якось утрясеться. Я поклав собі взяти це за свою методу й поволі привчатися до цього.
Перш за все я купив найновішу мапу міста. Дивно, пізніше моя обережність не здавалася мені такою конечною, аби їздити за звичайною мапою аж на околицю міста в книгарню, де я не сумнівався, що мене не знають в обличчя, хоч згодом я не менш дбайливо замітав сліди. Я припускаю, що пов’язані з цією купівлею неприємні асоціації (мені всю дорогу ввижалося, ніби всі дивляться, як я везу з околиці мапу) з часом трохи вивітрилися супроти інших, гостріших, які стоять до мене ближче, і тому деякі мої тодішні дії (очевидно, обставини їх ніби й виправдували) вражають мене зараз своєю невідповідністю до дійсности.
Придбавши найновішу мапу міста, я на ній за допомогою циркуля й лінійки (акуратність одна з моїх найбільших пристрастей) розтяв місто червоним олівцем на чотири частини: північну, південну, східню і західню, потім кожну частину на дільниці синім олівцем, аби краще відрізняти, і кожний кусник перенумерував: ці дільниці я постановив по черзі докладно обслідити, щоб згодом ту, яку я пройшов, викреслювати. Тепер лишалося тільки устійнити, як розпитувати про мого відвідувача.
Прийти до незнайомих і питати про людину, не знаючи Навіть її прізвища, якось не випадало. Не те що в мене не вистачило б сміливости. Наявність чи відсутність її вже не відогравала в такому збігові обставин значущої ролі. А просто це могло б викликати несприятливі наслідки. І дійсно, з’явитися і сказати: «Добридень, добрі люди. Чи ви не знаєте, бува, мого відвідувача? Він виглядає так і так, хоч не виключене, що він також виглядає отак і отак, і чи ви щось про нього знаєте?» – «А як він зветься, і пощо він вам? Ми не зобов’язані давати будь-кому звіт про наших знайомих!» – «Я не знаю, як він зветься, проте мені конче треба про нього довідатися, де він живе, що він робить і хто він, бо я збираюся писати його біографію».
Таке, звичайно, не підходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напівбрехню, напівправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайністю чи двозначністю і якій би вірили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солідний факт, тільки додати, що відвідувач – це, ну скажімо, мій клієнт, аджеж таке зовсім не виключене! Зразу виглядає краще. Далі, що мій відвідувач, тобто клієнт, винен мені гроші за книги і гравюри і що він, якщо я не помиляюся (ви ж самі розумієте, всього не запам’ятаєш, а я до того ще й вічно забуваю прізвища!), зветься так то, чи приблизно так, прізвище його крутиться мені на язиці, я зараз пригадаю,
При цьому кожного разу описувати мого відвідувача, наскільки моя пам'ять зберегла його риси.
Такий варіянт виглядав би зовсім правдоподібним. Після цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тоді, як доля схоче.
День відпадав. Вдень я працював у крамниці, отже залишався тільки вечір, і то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родині, і якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довідалася про мою історію з відвідувачем, хоч досі я від неї нічого не приховував.
Найнеприємніший, щоб не сказати найстрашніший, був, звичайно, початок, а там уже чітко розроблений плян діяв би сам собою, головне – не тягнути, не відкладати, як це часто кортить перед прикрим і дошкульним, бо чим швидше я візьмуся за розшуки, тим швидше їх скінчу.
Так одного вечора, коли мені здалося, ніби я досить теоретично підготований, щоб братися за практику, замкнувши двері крамниці і попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродія, який продає колекцію малюнків фльорентійської школи (цей добродій дійсно існував і його колекція теж, тільки він зовсім не збирався продавати малюнки, і малюнки ті носився з думкою купити не я, а мій колеґа, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), і щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегідь частину міста.
Місто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато років, і мені доводилося заходити, залагоджуючи різні справи, в найвіддаленіші райони, хоч, звичайно, околиці я відвідував далеко менше, ніж центр. У центрі я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тільки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це місто і поставили, аби я орієнтувався, натягнувши мені на голову по самі плечі товсту водяну панчоху, яку я ніяк не міг скинути і вона викривлювала усі предмети, і разом з тим ці викривлені предмети ніби й уосіблювали справжню дійсність, на яку я втратив право.
Я почуваїв себе дуже дивно. Я антиквар, солідна пересічна людина, батько двох дітей (хлопчик і дівчинка), і раптом на цих вулицях уночі, та ще й з такою метою: потайки від усіх іду розшукувати матеріяли до біографії мого відвідувача!
Цю ділянку міста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут мені найчастіше траплялося проходити, і я навіть відчував до неї якусь симпатію, хоч рідко хто знаходив її привабливою, а міська управа взагалі плянувала її перебудувати, правда, покищо безуспішно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатія стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолійних ніби левів, ніби гіпопотамів, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левів-гіпопотамів вона поширилася і на весь цей район, де скупчився гамір цілого міста, яке саме тут перетинала центральна міська вулиця, щоб в будні дні радше скидалася на поклад, на який з циклопічних сітей вивернули нерівномірно озвучену рибу, що виприскувала з-під ніг, і по ній примушували ходити.
Це особливо помічалося біля середньовічної брами, що заважала рухові міста, яке невпинно розросталося. Навколо цієї брами коштом тротуарів вічно поширювали вулицю з обох боків, турбуючися, де їхати автам і трамваям (про пішоходів не встигали подумати), і що більше розширювали, то неможливіший ставав рух, ніби наростання руху збільшувалося в геометричній пропорції до поширення вулиці.
Я не певен, чи існувала в місті людина, яка похвалилася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бік. Навіть якщо і так, то я просто не годен повірити, бо мені, за весь час, скільки я тут мешкав, це ні разу не вдалося, хоч я далеко не безпомічний. Воно й зрозуміле, бо заки людина настроювалася переходити, від сновигання і шуму вона губила віру в спроможність перенести своє тіло неушкодженим на другий бік, і тоді вже й обценьками її не перетягли б через вулицю.