Гори говорять
Шрифт:
Та Олена й сама не одне знала. Ще як майорила, не одним легінем. пожартувала, що тому нераз волос дуба спивався. А майорила вона на Рогнешці. Клочурєк пішов раз по молоко я заночував. У колибі дим, так ліг собі в своєму царку. Лежить, якось не спиться й десь опівночі чує, навколо царка щось ходить і шепче. Шепче так голосно, Що він геть все чисто розбірає:—…"Боже світло з хати — сам Христос до хати. Христос над нами, коло нашого двора камяна гора… Осикове кілля, мідяна стіна. До нас лихо не йди, не прийди, бо на мідяну стіну у бєшся, а на осикове кілля пробєшся. На горі свята Пречиста з огненним мечем. Добре пропускає, а лихе стинає.
Клочурєк так напудився, — що не міг повернути язиком. Хотів гукнути, не міг встати, — руки й ноги, як повідрубувані. Рано встав, Олена ходить перед ним і не можна з неї очей спустити. А сама, клята, сміється. Олено, каже він їй. Не можу баз тебе жити. Очарувала мене. Лишень сміється. Три роки, як одурілий ходив, топитися хотів, а після, дяка Богу, дяк попався.
Після того, як він з нею пожартував, вона раз прикликала ще одного легіня і дяка, обернула їх у бики й ті так билися, що аж страшно було. І ще оповідав Клочурєк про коня в золотій збруї, який вибігав серед ночі на дорогу й зводив людей. Вибіжить кінь, — пишний кінь, хоч би самому цареві. Збруя на нім золота на місячнім сяйві виграє. Чоловік косю, косю, піймати хотів би. Кінь зовсім спокійно стоїть, або пасеться, а тільки рукою сягнеш — зірвався й побіг. Але далеко не відходив. Відбіжить кроків десять і знов пасеться. Так не одного цілу ніч проводив.
Знав Клочурєк і про гада великого в золотій короні.
Вісімдесят років тому переходив горами великий гад. Переходив так десь з Крихаї до Тесаника. Коли проходив уночі, так світив, що всі села навколо й усі гори й навіть полонини освічував. О, скільки того Клочурєк знав. Тепер уже люди не вірять. Здрібніли й спорожніли.
Минали вечорі, ночі, дні. Сонце виходило й заходило. Літо міняло зиму й навпаки. Ліси й звори шуміли щодня однаково. Гори ніколи не сходили зо своїх місць.
2
Хто каже, що гуцул злий — гріх чинить. — Дай Боже, і вам здоровєчко, відповідає він на поздоровлення. І це щиро. Це чути з голосу, видно з очей. Але гуцул гордий і амбітний. Він гостро відчуває кожну образу й довго носить її в серці. Навіть незначна дрібниця може зробити двох гуцулів смертельними ворогами. Нераз ціле життя просудяться, знищать себе, свою родину й одна смерть всилі покласти тому край. Але всетаки гуцул не є злий. Закличе, привітає щирим словом, накормить, напоїть. Полюбить — вірний до смерті. В біді не видасть товариша й ніколи не зрадить.
Запитайте Манівчуків і мого батька, за що вони стали смертельними ворогами й вони вам напевно не знатимуть, що відповісти. От ворогували й усе. Ненавиділи одні одних, билися, судилиcя. Де Цокан, там немає Манівчука; де Манівчіук, там не ступить нога Цокана. Навіть до однієї церкви не йшли.
Брати Манівчуки жили в самім Ясіню, під грунем Буковинка за двірцем. Старший із них високий,
Морозний, соняшний ранок. Гори очищені й сяють сріблом. Батько і ми всі три хлопці вибралися в бутин під Менчілем. Годин дві їзди. Возили на пристав до Тиси колоди. Зїздилося туди багато людей з Кевелева, Тиси, Лазещини, Стебного. Були там і всі Манівчуки.
Батько довго вагався, чи їхати йому туди на зарібки, але було це так вигідно, що рішився. І от поїхали. Який чудесній був день. Заморожений сніг переливався мільярдами діямантових барв. Ялини, ніби з хрусталю. Жаріюче червоняве сонце вінчало могутній срібний шпиль Говерлі.
Гірські дороги вузькі і сховзькі. Поволі собкаємо під гору, прямуємо до місця, де приготовлені наші колоди. Недалеко від них стоять чиїсь воли.
— Гей, чиї то бики? — гукає батько. І тут з юрби людей від ватри озвався Манівчук:
— А тобі що до них?
— Та візьми їх з дороги геть!
— Не на голові чейже стоять.
— Ади, мушу проїхати. Дерево онде моє.
— А моє по-твоєму не дерево? Заберу то й проїдеш, каже задиркувато. Манівчук. Він певний себе. Їх три здорових чоловіків. Але батько не дався довго водити за ніс. Зіскочив з саней до Манівчукових волів і шмагнув по них корбачем.
— Не кивай волів! — підскакує з буком Манівчук. Голос різкий, горловий.
— То прийми їх собі з дороги, — майже спокійно перечить батько й гонить далі.
Манівчук стріба'є, мов кіт, і бемц батька по голові. А бук порядний. Мить, і ми коло них. Замигали над головами буки. Хтось крикнув. З гори летять ще два Манівчуки.
Батько був дужий. Ми також хоробро й уперто змагалися. Хтось з Манивчуків хроснув старшого брата Юру по голові й тому потекла юха. Батько зобачив, плигнув на колоду й високо заніс кілка над головою напасника але ліва нога сховзнулася й попала між дві колоді. Манівчук наскочив ззаду, шарпнув батька за кожух і той полетів у низ. Нога, що була між колодами, згучно в суглобі тріснула й старий болючо викрикнув. В ту ж мить Павло встиг мазнути Манівчука буком по лисині. Удар був влучний і ворог клякнув у сніг. Сніг забарвився на червоно. Батько лежав і йойкав. Ногу в коліні зтрощив.
Надбігли люде й решту бойців розвели. На місці бойовища лишилося двох, яких забрали на сани. Ми всі вийшли з меншими чи більшими ранами, але трималися на ногах.
Повезли батька до дому. Дорогою нога, розпухла так що немогли стягнути гачів, прийшлося розпорювати. Мати тоншила, йойкала. Юра обмив свою пику й погнав до Рахова до лікаря. Але того не було дома й наш старий два дні пролежав з переломленою ногою без лікарської опіки. Домашні "лікарі" лишень намучили й порядно йому нашкодили
Вилікувати ногу цілком не вдалося. Лишився старий кривим до смерті. До того ще тягалися вороги пару років по судах, заробили адвокати, випорожнили свої че-реси, але й на тому ще не кінець.
3
Зо всіх нас братів найкращим видався середній — Павло. Високий, стрункий, дужий і прудкий, мов тятива Очі сірі, гострі. Кулак твердий і меткий. У вісімнадцять літ він уже гонив дараби з найнебезпечнішої гаті на Сухому. Є це між Говерлею й Заногою. Потік Сухий стрімкий, камянистий, з багатьма небезпечними зворотами.