Господар

Пагутяк Галина

Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.

Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає

одне й те ж.

Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.

Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.

Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.

Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво — ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.

Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.

Може, собі

кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.

— Тітусе? Ти що тут робиш?

Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.

— Овва, Тітусе! — сказав Аст, куценький, як і його ім’я. — Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться…

— Бачиш, він уже сердиться! — засміявся Матіуш. — Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.

— Як ви там? — спитав я.

— Як бачиш! — хихикнув Аст. — Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.

— Погано бігаєш, Асте! — кольнув його Матіуш. — Дівчата прудкіші.

— А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?

— Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?

Я схилив голову:

— Вже не їжджу.

— А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.

Надійшов Фред.

— Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!

Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.

— Оце по-нашому! — сказав Матіуш. — Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками — та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!

— Ніякі це не казочки! — втрутився Фред. — Це історичний факт.

— Який, історичний? Я щось ніби чув… О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне — сам туди пішов. Добровільно!

Матіуш засміявся:

— Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?

— Здається, — мрійливо закотив очі Фред, — він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.

— Дурний! — обірвав його Матіуш. — Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?

Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.

— Отак-то, Тітусе! — глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.

Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.

— Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження — повісився б.

Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.

— Може, збігати в аптеку?

— Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?