Шрифт:
Єресіологи, ймовірно, будуть його згадувати; образ Сина, уже, здавалось би, вичерпаний, він збагатив новими рисами – зла і злощастя.
Ясна зірка перекреслила небосхил, і я знав, що за нею ітимуть некликані гості. Доброчесний Кушар сказав би: «Зустрінь гостя як друга, і дістанеш мир». Мудрий Саава звелів би: «Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга».
Та коли б хто спитав мене, то ішли б собі любі гості аж ген за північним вітром. Не бажаю жодного товариства.
Троє спиняються на крайці світла, наче метелики, котрих зненацька спіткав рятівний сумнів. То й верталися б туди, звідки шлях стелиться; бо що мені від вас і що вам від мене? Лихий Маззакін не омиє вам ніг і не винесе з уклоном найкращого харчу; на те він і лихий Маззакін, бо ніхто його не обходить, а хто обходить, то якнайдалі… Ну? Геть!
Вони непевно ступають ближче до вогнища, мовби щось їх волочить проти власної волі. Вони знають мене – думають, що знають – от і метикують, либонь, тікати їм чи негайно скарати злодюгу на горло, бо ж раптом що, а глуха ніч довкіл… Перший, швидкий та меткий, як нагай, вибрав би бійку; другий – старший, зіркий та сивий – пристав би на перемовини; а третій, молоденький іще хлопчина, схоже, над усе волів би просто бути деінде. Дарма його не слухали.
Зрештою старший з трьох глипає застережливо на інших, ступас вперед і сягає пальцями пилу коло ніг. Еге… Давненько не вшановували лиходія доземним вітанням, наче власника доброго дому. І чого б це раптом?
– Мир тобі, Маззакіне.
– Миру та злагоди.
– Світла твоєму дому.
Я мимохіть підводжуся, геть не в силі знести такої незбагненної ґречності. Що ж це в світі діється? Чи подуріли всі, поки я ходив за хмизом?
– Миру й вам, коли вже мова на те зайшла… – гмукаю я. – Сідайте. Он колода. А онде – баняк з водою.
От і край моїй гостинності. Як уже гості гуртом ходять – нехай один одному п'яти шкребуть. Лиходій я, чи хто? Бодай одну перевагу залиште мені, доброчесні!
Гості ніби й не сперечаються. Побризкали собі запилюжені підошви та й утішилися тим. А таки цікаво, що привело їх до мене, окрім як ота пропаща зірка… Потреба в пораді? Задавнена помста? Чи вісті які? Я зиркаю на принишклу трійцю. Погані вісті. Ось так, тепер правильно.
– Чи знаю вас, панове мої? – питаю, мружачи ліве око, бо мружитись – гріх, а відтак – моя парафія.
– Ти знаєш нас, порушник закону, – каже перший.
– Ти знаєш нас, руйнівник порядку, – додає другий.
– Ти знаєш нас, кривдник чесноти, – підсумовує третій.
Оце так славоспіви! І таки-так, усе це – я. Маззакін – моє ім'я, що значить кривдник. Грабіжник і злодій, розбійник і вбивця, лиходій, завзятий та впертий… А чи знаєте ви, чому, панове мої? Чи знаєте, навіщо? Ха! Ніхто не знає. Тому й не шукаю я товариства. Але нині мені цікаво.
– Ви знаєте моє ім'я, – кажу. – Проте я не знаю ваших. Назвіться, коли прийшли з миром.
Загалом, я не мусив би просити їх про це. Проте що поробиш, не чекати ж до третьої варти, поки самі
– Сеной, – повагавшись, буркає перший.
– Сенсеной, – сповіщає другий.
– Сенгелаф, – зізнається третій.
Добірна трійця, еге ж. Коли серед духів Мовчазної Ями зчинялась якась колотнеча чи Нічна Наречена із почтом вирушала на лови, з гори Херем відсилали цих трьох, що хутко підносили занепалі на той час закон, порядок і чесноту. Ну, та кепський з мене дух, а Наречена ще гірша. Якого ж лиха шукають вартові янголи коло вогнища злодія?
– Ми прийшли з миром, – каже перший, себто непримиренний вояка Сеной, – і з миром підемо, як скажеш, не приховуючи, все. що нас цікавить.
Я дозволяю собі глузливо гмукнути. Атож, хапайся за меча, Сеною. Дратуйся, злостися… Ага. Я тобі потрібен, не ти мені, аби оце коло мого вогнища гонор гнати!
– Не в часи скрути годиться нам плекати ворожнечу! – втручається старий Сенсеной. – Не будьмо гнівливими, де чекають поблажливих, не будьмо нещадними, де вітають щиросердих. Від незгоди до приязні шлях стелиться лише тим, хто має мудрість вислухати та розважливість пробачити.
Мені хочеться витрусити вухо, в якому від слів Сенсеноя дзижчить, як у вулику. Я й забув, якої той може заспівати, як справді кепсько ведеться!
– Нас привело лихо, Маззакіне, – говорить чесний Сенгелаф, – бо ж і в море стрибнеш за коштовним перснем, і з води хмелітимеш, як забракне вина.
Мрійник Сенгелаф дійсно засмучений, бо інакше згадав би неодмінно красу та цноту, що спонукає доброчесних до звитяжності (мені завжди було цікаво, до якої власне). Та нині, певне, не його день. Чи то, радше, не його ніч.
– Що ж за скрута непокоїть вас, панове? Чим може зарадити нікчемний волоцюга світлим янголам гори Херем?
Еге, не втримався. Зараз ось Сеной вихопить свого різака… Та й вихопив би, проте спинився на півдорозі, зітхнув і задивився геть.
– Нам потрібен Асата, – буркнув він. – Ти, Маззакіне, останній, хто знався із тим брудним виплодком змії й собаки.
Ой-йой-йой, друже мій, говори, та не наговорюй! Хоча… Звідки ж тобі, сіромахо, знати чиїм виплодком був злощасний Асата?
– Не певен, чи він досі живе, панове, – чесно зізнаюся я. – А чи можу я, ваш відданий слуга, спитати, яка це раптом у ньому виникла потреба?
– Не варто проти ночі починати розмову про шляхи злого промислу… – застерігає обережний Сенсеной.
– Я скажу! – не витримує його молодший товариш. – Час минає! Ми не можемо потрапити на гору Херем – усі шляхи закриті, як ворота міста перед ворожою навалою. Боги не чують нас! Нам потрібен Асата, бо востаннє таке зчинялося, коли він зазіхнув на святість Храму Творця!
Сенгелаф ледь не плаче. Авжеж, їх не чують боги! Хлопці настрашені до нестями, хоча старші й ховають ляк. Такий страх навіть янгола змусить схилитися перед лиходієм… Боги не чують?! Оце дивина! Впору було сміятись.