Херем
Шрифт:
Втім, не прості подорожні вшанували відвідинами поважного Ейсава, але вельможі самого царя Верхньої Землі. Були вони вбрані в тонкі полотна, плащі з бахромою та гостродзьобі чоботи, і все Ейсавове господарство висипало повитріщатися па міських заброд.
Поки старший син господаря домовлявся зі слугами подорожніх щодо продажу баранця вельможам на вечерю, ті стиха перемовлялися, гонористо поглядаючи на босоногих амгарец, себто «людей землі», як кликали простих вівчарів міські гордії. Ейсавові ж домашні наче й не помічали зверхніх поглядів, спозираючи
– Диви яка, – сказав один з вельмож.
– Та мала іще, – кинув інший.
– Йахх! – відгукнувся той. – Та ж самий смак!
І Гyp мимохіть почав дослухатися до розмови.
Із подивом він помітив, що ніхто інший не зважає на перемовини заїжджих гультяїв щодо дочки господаря, і збагнув невдовзі, що ті говорять мовою «людей моря», чужою у Верхній Землі. Він змушений був колись вивчити усі ці говірки, і старший його брат – настільки старший, що здавався іноді дідом – казав: «Говори до їхнього серця словами їхньої матері», і мав, як і личить йому, цілковиту рацію.
Якусь мить Гyp вагався, чи варто йому втручатися – за час свого рабства він настільки відокремив себе від інших, що вони здавалися йому істотами з іншого світу, а що він жодного разу не заговорив до них, то завести мову до своїх господарів було важче, аніж вельможам заприятелювати з амгарец. Однак він не хотів, аби Лавані завдали лиха, тож він спинив Ейсава і промовив до нього вперше за весь час вікування в одному таборі, аж той сахнувся від несподіванки.
– Вельможі збираються викрасти твою дочку, – сказав він, дещо збентежений звуком власного голосу, хрипким і тихим. – Сьогодні ввечері. Я чув їхню розмову.
Ейсав не знав, чи вірити йому, чи ні, проте, позадкувавши, мовби причарований Туровим перетворенням, він побіг шукати малу, аби попередити, хай би що там не планувалося. Та було вже пізно. За вельможами уже й курява вляглася, а разом з ними зникла і Лавані. Крадії, очевидячки, вирішили не відкладати задумане на потім.
Ейсав розгубився. Поважному власникові стад навіть у маячінні не могло привидітись, що хтось заподіє йому таку кривду, та й родина Ейсава довго була не в силі повірити, що шляхетні та вельможні із самого Зам-Арі спроможні на звичайнісінький підступ. Гурові ж не було з чого дивуватися – він добре знав, що городяни не вважають амгарец за людей, а отже, можуть дозволити собі все, що на гадку спаде.
– Я сам піду до їхнього табору, – врешті зважився Ейсав. – Нехай віддадуть мені дочку і поклянуться усіма богами, що не бажали зла. Нехай…
І господар затнувся, зустрівши непорушний погляд свого раба.
– Не іди один, – сказав той.
Так і сталося, що за Ейсавом вирушили його сини та племінники, раби та слуги; навіть Гурові вручили сякого-такого ножа, дарма що придатного хіба для білування овець. Зо три десятки зібралося їх супроти вдвічі меншої кількості вельмож та їхнього почту, проте Ейсав наполіг на тому, аби підійти до табору наодинці, як і задумав. Решта ж причаїлися в густій пітьмі неподалік.
З табору
Ейсав говорив ґречно та ваговито, проте вельможа навіть не дослухав його і, зробивши знак слугам, повернувся до шатра. Ті повільно підвелися, невдоволені перешкодою грядущій вечері; хтось похапцем витирав руки від жиру, а інші уже тримали напоготові мечі та ножі. Ейсав не зрушив з місця.
Гур зважив свого ножа на долоні.
– Ти готовий вбивати заради своєї сестри? – спитав він у брата Лавані.
Той рвучко кивнув.
І вівчарський ніж, нагайкою розпоровши повітря, вп'явся в груди найближчого до Ейсава нападника. Наступної миті скривджена рідня господаря стад посунула на табір, швидко зламавши спротив перевагою у числі та люті.
Шатра знесли, і там, певна річ, знайшлася й Лаваш'. Розхристана й перелякана, з разком намиста на шиї та якимсь пір'ям у волоссі, вона тулилася в куточку, наче зацьковане звіреня. Побачивши рідних, вона з гуком кинулася до батька, але той спинив її і, пильно оглянувши, зацідив малій розгонистого ляпаса, аж та впала навколішки. Брати ніяково повідводили очі.
Тої миті, користуючись нагодою, один з вельмож, якого тримали, не знаючи, що з ним робити, двоє Ейсавових слуг, шарпнувся до меча, що його ніхто не завважив на втоптаній землі. Прудкий вельможа міг би ще завдати мороки, проте Гур, який стояв неподалік, спостеріг його рух і, недбало відштовхнувши брання, став на лезо ногою.
Ейсав розвернувся на шум і насупив брову – Що робити з цими? – спитали слуги, кивнувши на полонених гульвіс.
– Смерть! – мстиво виголосив Дан.
Родичі радо підтримали його. «Каміння!»,
«Скорпіони!» – лунали пропозиції охочих розваги. – «Віддати воронам!» Ейсав вагався, вочевидь, зважуючи переваги різновидів кривавої помсти.
– Відпусти цих двох, – стиха сказав Гур, проте всі добре почули його слова, бо якраз запала приголомшена тиша.
– Та все гаразд, – втомлено пояснив Ейсав, – він тепер говорить. Му? То що ти верзеш, злидню?
Гур спроквола усміхнувся.
– Твій нікчемний раб вважає, що ти, Ейсаве, вчиниш дурницю, стративши царських вельмож без суду та свідчення. Кілька їхніх слуг встигли втекти, і рідні цих-от славних городян неодмінно звинуватять вас у розбійному нападі та вбивстві.
Ейсав тяжко зітхнув.
– Говорить він… а ліпше мовчав би. Ну, то де я тобі візьму суддів? Чи ти пропонуєш відвезти їх до храму Вакіля-упорядника?
– Навряд чи у храмі Вакіля засудять їх на смерть. Закони… – Гур зневажливо гмукнув. – Закони Вакіля прирікають того, хто… ну, скажімо, викрав незаміжню дівчину, до примусового одруження з нею. Ну, а що йому завадить одружитися і стати невдовзі безутішним вдівцем?
Рідня Ейсава витріщилася на Гура в побожному зачудуванні. І оцей-от розумник чистив їхній посуд і прибирав гній за вівцями?