Херем
Шрифт:
– «Аби зганьбити Храм і повалити Царство…» – войовниче додає Сеной.
– «І стати царем над Шеолом, – суворо підхоплює Сенсеной. – А ім'я йому – ніхто, порожня душа».
Порожня душа… Добре, коли кличуть так невідь-якого лиходія, і то – якийсь давно вже спочилий пророк. А коли – власна родина, кидаючи пекучий докір тобі просто в очі? Навряд чи мова тоді була про старе пророцтво, ні – до слова прийшлося, придалося, аби звинуватити, зганьбити, спустошити. Аф ехад. Іш беліар. Ніхто.
– То що скажеш, Маззакіне, – зненацька смикає мене Сенсеной, – чи знав Раві, кого запрошує до свого дому?
– Кого… – кажу. – А ви як гадаєте? Хіба Иоханана тицьнув був на зловмисника пальцем?
– Гемать неприв'язаний! – лютиться Сеной. – Зважай, що кажеш!
– Та таїш, – шарпає товариша Сенгелаф, мовляв, що з нього, хирого, взяти. Старий Сенсеной скрушно хитає головою.
– Слова праведного мають велику потугу, – мовить він, – і хоча відкрите йому прийдешнє та колишнє у своїй повноті, не стане мудрий виголошувати імена та обставини грядущих звершень, даючи владу першому-ліпшому.
– О! – підношу пальця.
Сенгелаф зиркає обурено, проте висловлює свій клопіт.
– Але Сенсеною… Коли так, то чи знаємо ми напевне, що Асата і є той, кого Йоханана кличе Чужим Царем?
– Що вістовий розори, то напевне, – буркає Сеной.
– Але «син раба»? Маззакіне, чи правда Асата був сином раба? Ти ж кажеш, його продала власна родина? Отож…
– Отож не скач головою поперед ноги, – гмукає старий. – Ми звемо «сином Шатра» мудрого, «сином собаки» – ницого, «сином раба» звемо пропащого, так чи інак.
– Але, але… зазіхнувши на злагоду Царств. Асата так і не став царем над Шеолом, – не вщухає змучений не знаним доти сумнівом Сенгелаф.
Западає незатишна тиша, хіба здалеку чути шурхіт вітру-сновиди в колючих чагарях.
– Йому завадили… – нарешті непевно мовить Сенсеной.
– Або Иоханана ваш щось наплутав, – припускаю я.
Трійця заклякає в побожному жасі.
– Пророки. Нічого. Не. Плутають, – суворо промовляє Сенсеной.
Гості мої приголомшено перезираються. І зрештою Сенгелаф знехотя висловлює спільний острах.
– Він не став царем над Шеолом. І ще не став.
Вони дивляться збентежено. І я цілком їх розумію. В моїй родині теж говорили про Чужого Царя. Хоча, радше, його називали Чужим Богом.
– В цьому тексті помилка!
Голос зухвальця пролунав попід склепінням Шатра, наче громовиця в пустелі; читці скинулися, ошелешені, а що учитель не квапився скарати нахабу, то й розсудили, либонь, що їм приверзлося.
– Послухайте, Раві, не годиться ж лишати пророцтва з писарськими хибами. Нащадки нам цього не подарують.
Раві зітхнув із показним жалем. Новий учень, попри дивовижну обізнаність в Пророках та Ученнях, не мав ані найменшого поняття про храмові ранги. А чи умисно нехтував ними.
– Який це сувій, Асата? – зрештою поцікавився він.
– Одкровення Йоханани.
Верховний
– Дивіться, Раві, – тим часом продовжував згаданий перебендя, не відаючи мовби про вчителеву бентегу, – літера рейш тут має довший хвостик і перетворюється на літеру далет, і маємо замість «Чужого Бога» – «Бога Єдиного»…
– Досить! – нарешті спромігся Раві. – Усі геть звідси! На сьогодні читання завершені!
Учні підвелися, зацікавлено позираючи на розлюченого жерця та Асату-Замаріанина, котрого дехто з дотепників уже припасувався кликати «сатан» – себто, опонент – через його нескінченні сперечання з учителем. Далі храму Саави, проте, чутка не йшла – учні Шатра, переважно, дурістю не відзначалися.
– Зачекай, – стиха кинув учитель, хоч Асата і не думав йти. – Ти зрозумів хоча би, чому я виставив інших?
Асата кивнув, щиро прагнучи засвідчити муки совісті.
– Ви вважаєте тлумачення пророцтва неоднозначним?
– Та ні, – розпачливо сплеснув руками Раві, – якраз навпаки! Це пророцтво слід сприймати буквально аж до останньої літери далет! Проте мої учні ще не готові говорити про Бога Єдиного… Вважаєш, ти – кращий?
Асата знизав плечима.
– Дивіться: І втіленням його стане нещадний Ель Ехар, Чужий Бог. Йоханана говорить про постання чужого, як уособлення нищівної сили Шеолу. Якщо ж прочитати це місце як Ель Ехад… Нісенітниця виходить, Раві.
Той посміхнувся сумно.
– Занапастить тебе гординя одного дня! Ет, Асата, коли б це було так просто… Єдиний певною мірою і є Чужий. Чужий для нас із тобою. Коли б тільки Творець був Єдиним, він залишався би недосяжним для нас, оскільки ми у своїй нечистоті не могли би наблизитися до нього. Не дарма ж херем означає «відчуження»… та так би воно й було, коли б не милість Творця. Не бажаючи залишати нас напризволяще, Він створив сходи між Херемом та землею, поставивши на них своїх дітей – мудрого Сааву, доброчинну Аліму, Авіву, Хубара та інших. Кожен з них на крок ближчий до людей…
– Та на крок дальший від Херему.
Голос норовливого учня раптом лункий і мертвий, і Раві міг би радіти – йому, чи не вперше, вдалося збити того з пантелику, і то без жартів. Чванька-Асату мовби в помиї макнули, проте натішитись із цього факту мудрому Раві не дозволили.
– Вам грамота з палацу, – шанобливо промовив служка.
Раві кинув оком на ошатну царську грамоту. Потім глипнув на Асату, зануреного в тяжку задуму.
– Збирайся.
– Що? Куди?
– Йдемо до палацу, – і, зглянувшись на розгубленого учня, пояснив. – Мені призначено зустріч із царем Імродом. Йтиметься про наші взаємини із Зам-Арі – на те ти мені й потрібен, аби засвідчити тамтешні порядки. Давно вже час прищепити хлопцю тверезе бачення державного інтересу. Дійшло вже до того, що вибір йому невеликий – або війна або весілля.